— Ой-вей, айнекляйнемітешмок! А це що таке? — жид тикав під ніс грудку глини навперемін то молодому, то старому. — Це має бути глина? Яка це глина, запитую я вас! От що значить гоїв по глину посилати. Болото й коров’яче гівно привезуть!
Ані Куба, ані Старий Мишка нічого не відповідали, а дід навіть почав скручувати самокрутку. Вони знали, що Рубін мусить трохи пойойкати, бо це єдина розвага в його житті. Найбільше ж нарікав він на своїх шабес-гоїв.
Шабес-гої робили в домі й у корчмі усе те, чого єврею не дозволяв закон, і те, на що він просто не мав охоти, в шабат і не тільки. Куба й Мишка не нарікали, хоча вередливий Рубін вічно був чимось незадоволений, смикав бороду, проклинав і марно прикликав Господа Бога.
Був Рубін, однак, порядним чоловіком, хоч і жидом. Не можна, зрештою, бути іншим, бо, маючи стару й прикуту до ліжка дружину, сина рабина й божевільну доньку, себто вар’ятку, неможливо бути злим. Може, тому Кольмана прозивали Колькопфом[2], навіть особливо не криючись із цим, немов усі перевіряли, чи орендар корчми зможе насправді розізлитися. Зрештою, завжди краще працювати у жида, ніж у пана, бо жид за роботу платить, а в неділю часом і барильце горілки дасть. Передовсім, однак, жид не б’є. Бо пан декретом його милості кайзера з Відня може присудити хамові двадцять п’ять ударів палицею за будь-яку провину, а бабі й дитині не менше, тільки бабу й дитину належить бити не палицею, а шмагати березовою лозиною.
Того вечора за вікном стелився білий блиск, бо місяць зійшов рано. В тому світінні все було видно виразніше, ніж удень. Удень-бо обриси розмиваються і розмазуються, а барви переливаються навзаєм одна в одну, і буває, що речі видніються, як за запиленою фіранкою або мов заволочені димом. А місячної ночі усе є різким, наче вирізаним із паперу, тільки кольорів менше. Дім, корчма, згорблений журавель на подвір’ї — чорні. А свіжі голки на модринах біля обійстя — пухнасті й білі, більше наче сніг, ніж голки. Такий собі фальшивий жидівський день.
Куба вже має лягати спати, коли помічає її. Вона, як завжди, спинається на стрімкий дах господи, схожа на ласицю або на мару. Високо, високо, аж на самий гребінь з різьбленим пазуром з обох боків. Якусь мить відпочиває.
А потім починає танцювати.
Танцює, піднявши руки догори, отим тремтливим, циганським кроком. Махає головою ліворуч і праворуч, напівсонно, напівпристрасно, темне волосся хвилею розвівається за нею, ніби обдароване власним, зміїним, життям. Проти місяця видно її виразно, немов вирізану з ебенового дерева. Куба знає, що таке ебенове дерево, бо в Рубіна Кольмана є ебенова скринька, а вельможний пан дідич у своїй канцелярії мають навіть меблі з ебенового дерева. І тепер, уночі, Хана Кольманівна є чорною, але гарною.
Удень вона вже гарною не буде, бо вдень буде видно прищі на її підлітковому обличчі й надто великі криві зуби, що випинаються, як у рябої кобили. Бо, правду сказати, донька Рубіна є худою й бридкою.
Проте зараз ніч, а ніч має свої закони.
Куба якийсь час розглядає дівчину, а потім вислизає з хати. Тихцем пробігає через подвір’я і видирається на дах курника, а звідти на карниз, що оперізує другий поверх корчми, відкіль можна без зусиль вибратися на критий ґонтям дах. Усе це тихо-тихесенько, без жодного звуку, аби не сполошити дівчину, але також аби не підняти по тривозі всю родину Кольманів, готових — як то жиди — наробити рейваху. Старий Мишка казав-бо не раз і не два, що людей, які танцюють під місяцем, будити не можна, щоб їхня душа не перелякалася й не чкурнула геть. І хоча жиди начебто не мають душі, проте Куба не хоче нагло будити Хану, бо вона може втратити рівновагу і впасти. Бо вдень, при світлі сонця, дівчина боїться піднятися навіть на п’ятий щабель драбини, не кажучи вже про дах господи.
Хана танцює на гребені й розкидає навкруг маленькі картки, клаптики, папірчики. Вони нагадують великі сніжинки. На кожній видно напис, довший або коротший, а іноді тільки один чи два знаки. Усе написано по-єврейському, навспак, тими низькими, втомленими літерами, що виглядають так, ніби хтось їх хотів розтоптати й розтрощити. Можливо, це молитви. Можливо, заклинання. Можливо, одне й друге, бо ж написано в Біблії, що євреї починаючи від самого Авраама, з давніх-давен, пробували примусити Бога до різних речей і підпорядкувати Його своїй волі. І якщо хтось мав би знати заклинання, яким корився б сам Господь, то тільки вони — й ніхто інший.
Хана танцює, а Куба наближається до неї по даху, напівзігнутий, наче мавпа з країни негрів. Обережно хапає гнучкі й холодні зап’ястя дівчини. Кілька кроків — і вони вже внизу. Жидівочка іде за Кубою покірно, як цуценя, хоча продовжує перебувати в дивних країнах у своїй голові; якби її відпустити, вона б знову почала танцювати. При цьому вся тулиться до Куби, аж у нього дивно стискається серце.