— Єзусмарія. Ні, старий, ні! — Так хотів сказати Ксеній, але всі Єзуси і Марії замерзли у нього в горлі, і з посинілих вуст добувся тільки клуб пари.
Проте віл усе ще був живий, хоча з кожним подихом стогнав, широкі груди напиналися із зусиллям, а ребра випиналися з-під шкіри. Ксеній гладив його вкриті памороззю ніздрі. Сльози палили хлопу повіки й одразу замерзали на щоках. Він вклякнув тут же на снігу й звісив голову, як хвилину тому віл. Крізь завію приглядався до свого життя.
Це було життя ялове й сумне, як більшість життів. Він пробував молитися, але мозок затвердів на морозі, і думки замерзли в голові. Залишилися тільки жалі. Що не дочекався дітей, бо обоє з Мар’янкою хотіли собою натішитись, і хоча під периною виробляли найрізноманітніші речі, але дуже пильнували, щоб не було від того дітей. Що від шлюбу він не навідав ані матері, ані братів і навіть не дуже непокоївся, чи вони живі. Що помирає він по-дурному й залишає Мар’янку саму, бо в такому віці ніхто вже її не схоче, а напевно вже ніхто порядний. Що через нього здихає також і віл, а здихає, бо був вірний і довіряв Ксенієві; і подумав хлоп, що це доля, яка чекає кожного, хто є вірним і довіряє людям.
Руснак навіть не здивувався, коли завія сплелася перед ним і склалася в постать величезну й темну, як гора. І ця постать ішла просто на нього, але з кожним кроком неначе меншала й стискалася, а коли зупинилася напроти, то не була вищою від самого Ксенія. Закутаний у шкури незнайомий тримав у руці кривий і пощерблений ніж, а очі мав, як змія.
— Ти смерть? — беззвучно прошепотів хлоп.
— Я твоє життя, — відповів прийшлий і спокійно розітнув волові живіт з лівого боку.
Тварина застогнала, але навіть не захиталася, бо тварини дуже стійкі, коли треба. Кров і зелений вміст шлунка парували на снігу. Незнайомий жестом наказав одурілому Ксенію увійти всередину.
Всередині вола було тепло й безпечно, хоча тіснувато. Худобинка зібрала сили й рушила вперед. Руснак лиш раз зиркнув крізь рану в боці тварини: зовні хуртовина як шаленіла, так і шаленіла, але віл ступав твердо, ведений за вузду чужим.
Ксеній згорнувся в клубок, поклав голову під діафрагмою і — заколисаний повільним, рівномірним биттям волового серця — заснув.
Того вечора Мар’яна Рак чекала сама в халупі на повернення свого дурного чоловіка. Її пальці перебирали намистинки чоток, а вона не знала, про що молиться: чи про швидке повернення чоловіка, чи радше про те, аби він був розумний і перечекав хурделицю в якійсь кнайпі, нехай би навіть мав пити, як то хлоп, і протверезитись лиш на третій день.
Сиділа, загорнувшись у три кожухи, й цокотіла зубами: на полі віяло так сильно, що мусила загасити вогонь у печі, бо з комина в хату летіли клапті сажі, великі, наче сухе листя. Мар’янка часом позирала у вікно, але не бачила за ним нічого. Не видно було навіть сусідньої хати, а та ж стояла не далі, ніж за пів сотні кроків. За вікном кінчався світ, далі вирувала нескінченна білість.
Настав, мабуть, ранок, бо хурделиця дещо просвітліла, але не припинилася. Мар’янка підігрівала журек на олійному пальнику — на малому вогні, аби не забагато змарнувати, — коли це помітила кутиком ока, як за вікном білість кошлатиться в одному місці й виринає з неї тінь. І та тінь, спершу безформна, перетворюється раптом у віз із запряженим у нього волом, а вола веде чоловік настільки засипаний снігом, що був схожий на виліпленого дітьми сніговика.
Мар’янка добігла до дверей ще до того, як пролунав стукіт.
— Матір Божа, Ксеній!
Але то не був ані Ксеній, ані Матір Божа. Чужий виявився невисоким, худим, наче щур, а його лице було червоне від морозу й вітру, як у різдвяного чорта.
— Ви хто? — Мар’янка миттю пригадала собі історії про розбійників, опришків або двірських слуг. Вона відступила вглиб сіней, схопивши киянку для прання, аби вломити нею незнайомця по голові.
— Облиште, — сказав той утомленим голосом. — Не бійтеся, бабо. Я Якуб Шеля. Жодному хамові я ніякої кривди не вчиню.
— Чого ви хочете?
Але прийшлий лиш витягнув з-за паса кривий ніж і шмагонув у пах вола, який стояв за ним. Мар’янка скрикнула з переляку, а з розпластаного черева випав Ксеній, весь у кривавому слизі.
— Це ваш хлоп? — запитав чужий. Остовпіла жінка покивала головою. — То запряжіть його до роботи, бо цілу дорогу вилежувався у воловому череві, а я мерз. Знайдеться у вас тепла зупа?
Ось так Якуб Шеля врятував життя Ксенія Рака й два дні ночував у його хаті, поки не послабшала сніговиця. А потім пішов, і не бачили його аж до певного часу. А кожному, хто сумнівався у правдивості розповіді, Раки показували два шрами на боці вола, рожеві й тонкі, як від порізу ножем.