— Облиш, стара, — буркнув Любас і налив до келиха наступному здорованю, хіба наймолодшому, бо з найкоротшими вусами. — Ну, Собеку, як там тобі при дворі? Розкажи щось.
І тільки тоді Мацейка впізнала у наймолодшому з прибулих мордатого Собека Кульпу, з якого вся молодь села трохи підсміювалась, бо був розтелепою. Собек минулого року пішов до седлиського двору на службу, хоча ніхто до пуття не знав, у чому та служба полягала. Ну, то тепер уже було відомо.
Собек почервонів і хильнув із келиха, але прийшлий, який, найімовірніше, був ватажком, добряче садонув його в бік.
— Не чуєш, що тебе господар питає? Не будь мовчуном, кажи, як там тобі при дворі?
— Краще, ніж у родинній хижі, — затинаючись, сказав Собек.
Інші п’ятеро зареготали.
— Ну, а тепер скажи господарю, навіщо ми приїхали.
— Але, Михаїле, як то так… Давай ти кажи.
— Кажи, курва, поки я добрий. — Михаїл, ватажок, який працював при дворі наглядачем, з розмаху вдарив ножем у стіл і так його вбитим і залишив — той аж тремтів.
— По запаси ми прийшли, — сказав Собек грубим голосом, але не дивився в очі нікому з Любасів. — По зерно, калачі й мед.
— І по..? — підказав Михаїл.
— І по дівок.
— Аби багато і аби швидко, бо з димом пустимо цілу вашу халупу! — буркнув наступний дворовий.
— Тихо будь, Морцине. Так тобі спішно повертатися в поле? Тут тепло і приємно. — Михаїл обвів Любасів спокійним, злим поглядом. — Двір не табір, вельможний пан не циган. Нікуди не дінуться. А тут добрі люди дадуть притулок нашим коникам і вечерею почастують. Правду кажу, пане господарю?
Старий Любас хвильку помовчав, тоді сказав жінці:
— Подай зупу, бабо.
Михаїл відіслав жестом Морцина до коней, а сам до країв налив собі в миску густого капусняку. Невдовзі всі шестеро їли, пили й співали пісеньок, від яких Любасові дівки червоніли б, як яблука, якби не були блідими від страху. Це тривало так довго, що в хаті встигла запанувати волога задуха, а на віконних шибах перлинами засяяли краплі води. Дворові познімали кожухи й теплі чумарки й сиділи в самих сорочках, що повилазили зі штанів.
Зненацька знову відчинилися двері, й до сіней увійшла весела громада. Ангел і Диявол, Ірод і Смерть, і Зірка, і Цап, і музики: скрипки, дуди і бас.
Увійшли в хату й замовкли, бачачи похмурих бандитів.
— Що, язики в мордах забули? «Радуйся, Маріє!» А потім: «Ісус народився, в яслах умостився. Гей гееей!» Так то йде, колядники, трясця вашій мамі. А тепер співати, стерво, бо постріляю, як качок.
І аби показати, що він не жартує, Михаїл поклав перед собою перечницю, тобто пістолет із шістьма дулами. Не всі колядники знали, що це таке, але старий Любас знав напевно, бо служив свого часу в австрійському війську під час війн з Наполеоном, тож почав сам дерти горлянку:
— Не пій, не пій, господарю, бо ж не когут! — ревнув здоровань Морцин. — Гей, колядники, заграйте чогось веселішого, сам лиш сум від вас.
Ну, то й заспівали.
Здоровані пили, сміялися й плескали в долоні, ревли охриплими від горілки голосами «ходи ж Цапку додому, не переч тут нікому». Скрипаль Йонтек грав від вуха, наче хотів смичком перепиляти струни з баранячих кишок. Диявол, тобто вимазаний сажею Гнат Фокс, боязко перевертався через голову, бо двірські були справжніми бандитами, такими, що навіть чорт тікав з підібганим хвостом.
Диявол хвицав, а в хаті набухав страх.
Нарешті Михаїлові стало нудно, і він стрелив з перечниці в стелю. Посипалося вапно, Любасівни запищали, а Розалька розкашлялася від пилу.
— Добре, чорте, присядь тут з нами й ковтни чогось, бо вже намахався. Тепер Ангел гарцюватиме. Ну, і чого ти, Ангеле, дивуєшся? Ану гарцювати! Раз-два!
Гарцювати — то гарцювати. Польдек Фокс із першим стрибком погнув німб, під час другого зламав солом’яні крила, а третього зробити не встиг, бо беркицьнувся через підставлену Морцином ногу. Михаїл вирвав із рук Диявола вила і вгатив їх Ангелу в зад. Польдек завив, а дворові зареготали.