— Вполювали! Ангела вполювали! — зрадів Морцин, а інший бандит засурмив на згорнутій руркою долоні ловецький сигнал і заспівів:
І не встиг ще Ангел як слід зорієнтуватися, як вже висів під повалою, зв’язаний конопляними мотузами. Любасова заойкала й заголосила, але Михаїл вдарив її в лице тильною стороною долоні, й вона замовкла. Ангел тим часом верещав і страшенно матюкався, і ватажок двірських мусив ще раз стрелити з перечниці, аби стишити рейвах.
— Заткай морду. Дитина тут, і баби, і всі слухають. Нібито Ангел, а богохулить, як сам Люцифер. — Він повів очима по Любасах, по колядниках, по усіх. — А чого ви так насупилися? Це ж коляда, не похорон!
Колядники не мали вибору, мусили, як і щороку, відіграти виставу про царя Ірода, Диявола і Смерть. Зіграли її без веселощів, жарти усієї трійки були не дуже смішними, а рими кульгали. Усе тому, що Ірод цього року не мав бути жодним Іродом, а дідичем Богушем із седлиського двору. Хлопець із Кам’янки, який грав цю роль, мав наклеєні вуса, шапку з котячих шкурок, які мали імітувати соболів, а живіт перев’язав кольоровою шаллю, наче пасом від жупана, бо вельможний пан Вікторин любили показуватися в традиційному польському одязі. Смерть кружляла навколо Ірода, штурхаючи його раз по раз косою в зад, а дворові мало не повсцикалися від веселощів. І один тільки Михаїл зовсім не сміявся.
— Шлюс, кінець! — ревнув він раптом і тарахнув у череп Собека, який іржав найгучніше. — Чого тобі так смішно, бовдуре? З нашого пана добродія сміються.
— Так це ж Ірод… — пробелькотів Собек, не відаючи, що він знову зробив поганого.
— Ірод-срирод. Навіть корони не має, саму лиш хутряну шапку. Викапаний пан Вікторин. — І говорячи це, Михаїл підскочив до колядників, вирвав у смерті косу з рук і приставив до горлянки Ірода-Вікторина. Притиснув не надто сильно, але до крові. Коса — це коса, навіть якщо тупа. — То що, тобі й зараз весело? Тож смійся. Ну, давай. Ха-ха! Чому не смієшся?
Хлопець непритомно водив навкруг очима й боявся навіть глитнути слину. Тільки губами ворушив, наче короп. Михаїл опустив косу.
— Підвісьте його під повалою разом із Ангелом. Може, там до нього прийде охота на дальші фіґлі, бо щось у нас раптом цей Ірод-не-Ірод онімів.
Коли цар висів уже під стелею, розбишака наказав Любасу налити ще по келиху цитринового напою, а своїм товаришам — забрати з комори зерно, ковбаси, залиті смальцем, і ласощі, передовсім вуджені сливки й святкові медяники.
— Ну, піст цього року почнете трохи раніше, а попільну середу можете собі влаштувати найближчої середи, — буркнув він, гризучи медяник.
— Михаїле, а розрухатися? — дворовий Морцин вхопив Мацейку за цицьку й стиснув її своєю великою лапою. Дівчина застигла, охоплена страхом, як злими чарами. — Тістечка тістечками, але ми сюди по дівок приїхали.
— При дворі, Морцине, при дворі. Вельможний пан попустить собі, то й ми тих медів скуштуємо.
— А якби тільки одну… Адже ніхто не дізнається.
— Іди й власною лапою справ собі задоволення в коморі, як тебе аж так яйця сверблять.
— Милосердя, добрі панове! — Любасова впала розбишакам до ніг і почала цілувати Михаїлові чоботи. — Не ганьбіть мені доньок! Борошно віддам, м’ясо віддам, цілу комору віддам, навіть курей докладу і телицю цьогорічну…
— Ти що, стара, здуріла? Телицю — ні! — буркнув Любас.
— Не бійтеся, мамо, наймолодшу дівку вам залишимо. — Михаїл махнув ножем у бік малої Розальки. — Вельможний пан не любить зелених яблук.
Любасова гірко заридала, й ватажок дворових сильно вдарив її в обличчя ногою. Баба перекотилася по підлозі й скулилася під лавкою, ковтаючи великі, як квасоля, сльози.
Михаїл сказав:
— Ну, в дорогу. Дівки, одягатися, але тепло, бо в полі дме. Хутко! Хай Бог заплатить, господарю, за гостину. І вам хай Бог заплатить, колядники, за втішну виставу. Морцине, кинь-но злотого Жиду до шапки. Або ні, кинь два. Хай знають колядники, що ми не перші-ліпші хами, то, може, й до двору з колядою заглянуть. Особливо Ірод.
Морцин сягнув до гамана, але отетерів, бо серед колядників не було Жида, а згідно зі звичаєм саме Жид збирав по закінченню коляди гроші в капелюх або в ярмулку.
— Нема Жида, Михаїле.
— Як то, курва, нема? — Ніздрі дворового небезпечно заграли, коли він міцніше узявся за косу. — Де Жид, питаю?