— Н-не мали ми Жида, — набрався нарешті хоробрості Гнат Фокс, Диявол.
— Не мали ви Жида… — розмірковуючи, повторив Михаїл, міряючи Гната поглядом.
— Не мали, добрий пане.
Михаїл кинувся, як ящірка, і вдарив Гната в лице держаком від коси, так що колядникові кров зацебеніла з носа, і він відсахнувся до стіни. Дворовий доскочив, підбив йому ноги й безжально копав лежачого хлопця.
— Дурня з мене робиш, курвий сину? — висапав він. — Кажи, хто був вашим Жидом і де жив?
— Не мали ми…
Михаїл розлючено ревнув і огрів Гната держаком коси, і ще раз, і ще, і ще. Хлопець вив і кулився під стіною, затуляючи руками то голову, то шию, то нирки, а Михаїл бив і бив.
Мацейка Любасівна, не маючи сил на це дивитися, раптом вигукнула:
— Яцек Бурмуц мав бути Жидом, але, видно, втік, як тільки вас побачив. Лиш не бийте вже, не бийте, як же це так?!
Засапаний Михаїл на хвильку перестав бити Гната.
— А той Бурмуц де мешкає?
— Біля каплички зі Святою Родиною, там, де стара липа росте.
— Мацейко!.. — зойкнув Гнат, бо всі в селі знали, що Яцек Бурмуц ходив іноді грабувати, і в його халупі в зимові вечори збиралися бескидники, аби грати в карти, пити сливовицю й вести розмови. То були добрі розбійники, бо не нападали на хамів, тільки на польських панів, уповноважених і жидів.
Михаїл узяв Мацейку за підборіддя й уважно до неї придивився.
— Гарна, — сказав. — І недурна. Цього сучого сина, Диявола, зв’язати й підвісити біля Ангела та Ірода. Доброго господаря з бабою і найменшою дівкою замкнути в коморі; гарно нас пригостили, то не будемо їм заподіювати надмірної образи. Дівок беремо із собою, і музик теж, аби нам веселіше було в дорозі.
— А з ними що? — Морцин показав на Смерть і Цапа, якого звали Туронь.
— Та зв’яжи їх — і до гною. Не мусиш їх топити на смерть, хіба що захочеш. Аби тільки швидко все зробив, бо треба ще пустити з димом халупу того цілого Бурмуца. Не хочу, аби нам по дорозі впала на шию ціла череда хамів. Хай усі знають, що з вельможним паном жарти кепські.
От-от мали виїжджати, коли Михаїл став на порозі хати й неспокійно роззирнувся. Ніч лежала глибока й біла від снігу. За десять кроків мало що видно, так сипало дрібними злостивими сніжинками, а чорна білість розсипалася в непроглядну кашу. Дворовий потягнув носом повітря. Принюхався. Ця ніч не дуже йому подобалася. Пахла іржею.
— Собеку, їдеш перший.
— Я?
— Ні, курва, кайзер. Тут що, є якийсь інший Собек?
Собек Кульпа видерся на коня й злегка приострожив його п’ятами. Тварина пирхнула й неохоче рушила в заметіль. Молодий дворовий проїхав ледь кільканадцять кроків і зупинився.
— Михаїле, тут щось є у цій хурдизі.
— Що там?
— Не знаю, але воно сичить. Наче змія.
— Дурний, нема зараз змій. Усі сплять під землею.
— Михаїле…
— Їдь же, їдь же. Я буду за тобою.
І Собек зник у сніговій заметілі, але Михаїл не зрушив навіть на пів кроку. А тоді заіржав кінь, хтось крикнув раз і другий — не сказати, близько чи далеко, бо звуки блудять і плутаються в завії. У темряві, однак, щось зануртувало й порушилося, і невідомо коли на краю світла, що падало від порогу, з’явилося кілька темних постатей.
Одна з них міцно тримала Собека, приставивши йому до горла кривий ніж. Михаїл умить схопив Мацейку Любасівну, що стояла поряд, заслонився її тілом і приставив їй до голови перечницю з шістьма дулами.
— Ховатися до халупи, — буркнув своїм товаришам. — І ані мур-мур.
— Слава Йсу! — гукнув хтось із тіні.
— Відпердолься, щуре! — відізвався Михаїл.
— Ууу, і гарно то так відповідати добрим християнам?
— З бандитами не розмовляю.
— Ну бачиш, а ми часом мусимо. Хоч би й зараз.
— Відпусти хлопця й дай нам проїхати, бо розвалю дівці голову. — Михаїл струснув пістолетом. Мацейка зойкнула й захиталася, наче п’яна: ноги її не тримали.
— Легше, легше, пане дворовий. Спершу віддайте господарям усе, що награбували, і вийдіть усі з дому, скільки вас там є. Зброю лишіть на порозі, а самі роздягніться до пояса, щоб ми могли відміряти вам панську кару. Кара не буде надмірно суворою: кожному двадцять п’ять ударів. А коли повернетеся до седлиського двору, до того гнізда негідників, то не забудьте сказати, що це вам бескидники доброго Якуба Шелі так випестили спини і що те саме невдовзі учинять вельможному панові.
— Годі балакати, ліпше звільни нам дорогу.
— Маємо вашого хлопця.
— Гівно ви там маєте.
Глухо ляснуло, наче в лісі тріснула від морозу букова гілка, і голова Собека Кульпи розлетілася кривавими клаптями. Хтось скрикнув. Хтось вилаявся.