Сьогодні вівторок, а у вівторок ніхто до кнайпи не приходить, тож Рубін Кольман і його доньки рано лягають спати. Парубок стукає в кухонні двері господи. З другого боку грюкає засув, старе жидисько вилазить з хати й протирає склеплені сном повіки.
— Айнекляйнемітешмок! Хана!
— Знову танцювала на даху. Краще пильнуйте її, коли місяць світить.
— Зоя мусила лишити двері на ауф. Дякую, Кубо. Добрий з тебе хлопака.
— Добраніч, пане Кольман.
— Ти теж добре спи, Кубо.
Повідають, що в усьому цьому не обійшлося без русалок.
Може, тому, що Куба весь час розпитував про них Старого Мишку, бо хлопець дуже був ласий на оповідки. Але старий тільки підсміювався, і важко було видобути з нього щось крім того, що він уже розказав: що русалки виходять танцювати в лісі десь між святим Іваном і святим Петропавлом, що іноді співають, а передовсім, що вони голі. Про все міг старий розповідати: про прадавнього короля Бодзоса, якого повісили на горі, що зветься Мага, і про розбійника Запалу, і про чаклуна Нелюдима, і про Зміїного Короля, і про злих відьом, що людям шкодять, і про дівчину з картопляного поля, яка живе в картопляній плісняві, і про вербового диявола Запаличку, який розбив місяць, і ще багато чого такого, бо історій знав Мишка силу-силенну. Тільки про тих русалок щось не хотів говорити.
Одного дня ішов Куба на двір у Седлиськах на перші сінокоси. Ну, бо хлоп — це хлоп, і мусить іти, коли пан каже. Може бути без землі, може бути шабес-гоєм — все одно залишається власністю дідича, як худоба чи фруктові дерева. Без охоти — ну, то без охоти, але Куба йшов.
Задуха й паркість котилися поміж горами, а в долинах повітря лежало біле й липке, наче сік із бадилля молочака. Навіть мухи й ґедзі лінувалися, дзижчали абияк, і їх легко було пристукнути рукою. Був полудень, але спека стояла від самого ранку, і Куба вже весь укрився потом, поки дійшов до верб-апостолів. До Седлиськ мав іти менше ніж австрійську милю, тож не було потреби поспішати. На вечірню косовицю і так встигне, бо луку слід косити або вранці, або з вечора. В клуночку приємно хлюпотіла черешнева зупа в керамічному глечику; обід Куба мусив брати із собою, бо дідич були скупий і не давали їсти після роботи. Парубок подивився вперед — нікого. Подивився назад — нікого. Клунок липнув до спини. Куба пірнув у тінисті зарості під вербами й жадібно з’їв усе, що можна було з’їсти.
Хана Кольманівна робила найсмачнішу фруктову зупу на світі, а до того запакувала Кубі ще п’ять білих булок, смачних, хоч і без закваски. За роботою чоловік мусить собі поїсти, і один тільки пан дідич вважали інакше.
Тож, може, через той повний живіт, може, через ліниву спеку, може, через зелену тінь верб, може, через злостивих духів, які жили в тих вербах, а напевно, через усі ті речі разом сон огорнув Кубу воронячим крилом.
Розбудив його грім, низький, такий, від якого дрижить земля. Хлопець непритомно роззирнувся. Небо затягло чорними хмарами, які ген удалині мали на краях лихий зеленавий відблиск. Віяло так, що аж завивало, термосило гілки й обривало листя. Білі жили блискавок розпанахували видноколо. Буря наближалася з півночі, а це недобре, бо бурі з-над рівнин завжди гірші, ніж оті, що з гір.
Куба вже ладен був схопитися й бігти назад до корчми Кольмана, коли у вербовому гіллі він помітив дівку.
Вона лежала на животі на похилій гілці, підпирала однією рукою підборіддя й нахабно гризла останню булку Куби. Усе в дівчині було як вода, безбарвне, аж страх. І волосся, і очі, й вільна прозора сорочка. Вона ліниво махала литками й позирала на Кубу трохи зацікавлено й трохи глузливо, аж ніяк не переймаючись бурею, яка надходила.
— Хто ти? — запитав хлопець, бо не впізнавав у ній нікого з довколишніх сіл.
Але вона нічого не відповіла, лишень далі обгризала булку, як яблуко.
І тут уперіщив дощ. Щойно крапало не сильніше, ніж ксьондз кропилом, а вже наступної миті з неба потекли цілі сірі ріки. Якуб скулився біля верби, втягнув голову в плечі, а дівчина, хихочучи, зіскочила з дерева і втекла просто у зливу. Волосся й сорочка прилипли їй до тіла, і в Куби аж пересохло в горлі, як після дуже міцного чаю. Він стояв і мокнув, і мокнув, і мокнув, бо верби не давали майже ніякого захисту, а коли промок так, що більше вже й не можна, то побрів, крок за кроком, до господи.