Але найбільше вона перелякалася, коли схопила ніж, що лежав на запічку, яким її батько стругав вечорами з липового дерева різних пташок і фігурки святих, і вгородила його в огрядне тіло дворового. Морцин здивовано подивився на неї, і якусь хвильку Мацейка думала, що буде як у страшному сні, в якому не можна вбити переслідувача, бо він безсмертний і одразу встає. Але ні. Бандит застогнав і впав на коліна, тримаючись за червону, як буряк, пляму, що розквітала на його сорочці.
Два інші дворові зірвалися з місць і повитягали ножі, але одному батько Мацейки тарахнув по голові дерев’яним табуретом. А потім у хату увірвалися бескидники. Увірвалися, за своїм звичаєм, зі співом на вустах; і вже не треба було боятися дворових.
Під кінець до хати увійшов їхній ватажок. Потім казали, що то був добрий Якуб Шеля. Молодий, молоденький, мало не безвусий. Обвів поглядом хату й тіла дворових.
— Вставайте, холопи, — сказав.
— Кубо, вони мертві, — відповів Яцек Бурмус, усе ще переодягнений Жидом, у ярмулці і з вовняними пейсами. — Холодні трупи.
— Вони не померли, всього лиш сплять. Встаньте, пробуджуйтеся.
Трупи, однак, навіть не ворухнулися. Лежали так, як доти — один на лаві, з монетами на очах, другий у калюжі крові, з ножем у нутрощах, третій із розбитою головою, а четвертий порубаний розбійницькими сокирками, що звуться бартками.
Тоді Якуб покликав утретє.
Першим застогнав Сикавка. Зняв з очей крейцери й сів на лавці. Був блідий, але не мертвотно-сірий. Виглядав радше, ніби не спав три ночі поспіль.
— Але ж мене, курва, й сушить, — пробурмотів.
Потім встав Морцин, усе ще весь закривавлений, і той, що з розбитою головою, і той порубаний.
— Вертайтеся до свого пана, — знову озвався Якуб. — Скажіть вельможному панові Богушу, аби малися на бачності. Бо якщо почую, що й далі гнобить хамів, то прийду по нього. І хай мені допоможе Бог на небі й усі дияволи під землею.
— Амінь, — промовили бескидники.
Трупи вийшли в мовчанні, а тоді Якуб наказав звільнити Ангела, Диявола й Ірода, які весь час висіли під повалою. І всі тішилися, пили й співали, наче то була масниця. Бескидників зібралося пів тузіня, не рахуючи Якуба, не кажучи вже про колядників, і мусив Любас порізати курей, аби всіх пригостити як належить. Коли сіли їсти, наближався вже пізній зимовий досвіт. Кожен із розбійників їв за двох, але Мацейці здавалося, що з комори не убуває ні м’яса, ні вудженини, ні сиру, ні пива, ні смальцю чи масла, а кури дивовижним чином знову кудкудакають у курнику, а одна з них навіть зайшла до сіней і обісрала поріг. Один із розбійників заспівав гарним, хоча й трохи пропитим голосом:
У бескидників голови хиталися від утоми, співів і пива, але Мацейка помітила, як одна з її сестер зникла з чорнявим розбійником. Любасова також це помітила й от-от мала вже щось сказати, але старий Любас випередив її:
— Дай їм жити, мати. Це така ніч.
І це була така ніч, а радше світанок, що Якуб, розбійницький ватажок, узяв Мацейку за руку, а дівчина запрагнула вся сховатися в його гарних міцних руках. І Якуб повів її на горище, наче був у себе вдома, і не стало вже світу поза його руками; ані страху, ані двору, ані сліз, ані взагалі нічого.
Така це була колядова ніч.
Повідають, що з тією колядою зовсім не так було, як ми щойно розказали, і що все це Мацейка собі разом з рештою Любасів вигадала. Бо коли в церковнім саду достигли черешні, Мацейка ходила вже з чималим животом. А відомо, що сором менший, якщо дівку поперевертав на соломі героїчний розбійник, а не якийсь там парубок із сусіднього села.
Не було, отже, так, як твердила Мацейка; не було й бути не могло, бо розказують, що Якуб Шеля в молодості не ходив на жодні грабунки.
Того дня, вже не зимою, але ще не весною, Слава вийшла будити світ. Сніг залягав довкола брудними клаптями, земля спала, наскрізь промерзла, але вранці вітер уперше цього року приніс теплий запах нового життя. І Слава знала, що старе пішло, пішло й не повернеться.
Вона вийшла з хати. Маленькі бридкі примари з круглими головами й непропорційно малими ніжками пхалися до самого порога. Квилили й попискували, як кошенята. Слава, роздратована, замахнулася повішеним над дверима дерев’яним калаталом зі стрічечками й мишачими черепами.
— Геть ідіть, нема вам тут що робити. Нема для вас місця. Цур вам, лиха.
Примари запищали й чкурнули в гущавину минулорічних воротишів. Слава знала, що вони повернуться, але не мала часу морочити собі цим голову. Не сьогодні, у перший день нового.