Выбрать главу

Господар, молодий, з пишними вусами, якраз рубав дрова. Побачивши Славу і Якуба, окинув їх непривітним поглядом. Якийсь час вони так і стояли, дивлячись одне на одного, як коти, поки чоловік не сказав:

— Сядьте собі. Чого стоїте?

І вони всілися на перекошеній лавці в садочку, де молода цибуля вистрілювала вгору зеленими пагінцями. Господар сів на порозі.

— Анна! Пиво подай, гості прийшли.

Із темряви сіней з’явилася жінка, молода, гарна, руді пасма висмикнулися з-під хустки. Несла два олов’яні кухлі, з яких стікала піна. Кольорова запаска обтягала її вагітний живіт.

— Хто..? — почала було вона, але замовкла, побачивши Славу. Мовчки подала кухлі пустельниці та її помічникові.

Якуб подякував. Слава ні. Пиво мало хлібний смак, і майже невідчутною була гіркота, схоже, хмелю взяли замало або ж він вивітрився; проте після цілого дня ходіння смакувало Якубу як найкращий нектар.

— Прийшла по те, що моє, — сказала Слава, коли Анна метнулася в хату й повернулася з іще двома кухлями, для чоловіка й для себе. — А ти, сонечко, не пий таких напоїв, бо дитину чекаєш. Не хочеш, мабуть, щоб з’явилася на світ із хвостом?

— Руки геть від мого хвоста! — буркнула Анна й почервоніла, наче ягода глоду.

— Тихо, бабо. — Господар поплескав дружину по коліні. — Цього ніхто не знає. Тільки ми й… — він промовисто подивився на Славу. Пустельниця знизала плечима.

— Я не розповім. А з тим пивом, то я тобі добре раджу, дівчино. Для тебе кращий чай на ромашці й кропі або кава з цикорію. Або молоко, — вона бридко посміхнулася.

— Ти ж знаєш, що в селі нема молока, — відповів хлоп. — Ані у нас, ані в сусідів, ані навіть у Фолюші. Висохло в корів вим’я, висхли бабські цицьки. Либонь, кара Божа або прокляття…

— Якщо вас Бог карає, Йоахиме, то, видно, або заслужили, або вас чомусь не любить, а ви надто слабкі, аби йому противитися. А ходять чутки, що Лихий Чоловік тримає в господарстві козу, вим’я якої повне молока, тільки нікому не каже й ні з ким ділитися не хоче… Ні з ким або майже ні з ким.

— Не блюзни. — У Йоахима здригнулася повіка. Ледь-ледь. Майже непомітно. Він потягся до скриньки під порогом і видобув з неї гаманець, який задзеленчав металом. Не дуже великий, але аж ніяк не малий.

— Ось те, що ми маємо, — сказав і вручив гроші Славі. — Скільки маємо. Перерахуй.

— Ти, Йоахиме, геть здурів. Думаєш, я ксьондз, а цей отут, — вона показала на Якуба, — може, церковний служка? Що я маю з цим зробити? Обсмажити в яйці й з’їсти? Ні, любий. Дай мені півня.

— Півня? — здивувався господар. — Замазуру?

— Ти що, оглух, Йоахиме?

— Візьміть курей, пані Славо, — втрутилася Анна. — Навіть усіх. Це неабиякий півень.

— Так, я знаю. Абиякого я б не жадала.

Чорний когут, який до цього гордо походжав подвір’ям, зараз сховався за дровітнею і зиркав на людей то лівим очиськом, то правим, наче знав, що про нього мова. Господар подивився на півня, на живіт своєї дружини, знову на півня, а під кінець на Славу.

— Але має бути син, пустельнице. І без хвоста.

Вхопив за шию здивованого півня, а той почав жахливо кудкудакати й дриґати лапами. Знахарка провела йому долонею перед очима, і пташисько знерухоміло, завмерло, здавалося б — здохло. Серце, однак, і далі калатало в його грудях, наче мало зараз розірвати вкрите пір’ям тіло й випурхнути назовні.

По дорозі додому, бачачи, що пустельниця в доброму гуморі, Якуб знову запитав:

— Славо, звідки я тут узявся?

А вона відповіла:

— Я знайшла тебе, коли ти спав під коренями ліщини. Ти змерз був, як кошеня без матері. Тож я принесла тебе сюди й годувала власного груддю.

— Славо, я тебе не на жарт питаю.

— А я тобі не на жарт відповідаю, гарненький мій.

І більше вже про це не розмовляли.

Півень отямився, лишень коли Слава і Якуб повернулися до хати пустельниці. Юнак підсунув йому води в довгій вузькій поїлці, з якої пили кури. Півень здригнувся, розкрив дзьоб, вивалив гострий язик і закудкудакав:

— Сам пий ту воду. Горілки б дав, як людині, жмикруте клятий, щоб тобі дупа паршами поросла.

XXIII. ПРО ЛІС ІНАКШЕ

Повідають, що Якуб у пустельниці навчився набувати різного вигляду.

Дні плинуть спокійно, і квітень квітне. Якуб має повні руки роботи, треба залатати стріху, поки не прийшли весняні вихори й бурі. Наразі ж тепло й погідно. Якуб працює без сорочки, і сонце золотить його тіло. Слава не перешкоджає йому, бо любить дивитися, як він рухається. Коли крадькома годує змій, то уявляє собі іноді, що це Якуб присмоктався до її груді. Змії зляться тоді, змії багато знають, але Славі це байдуже, бо Якуб стає важливішим за них. І навіть не заважає їй те, що юнак без серця не є справжнім чоловіком. Бо городнє опудало теж має голову й дві руки, а опудала — це ж не люди.