Якуб знає, що коли він помре, то не помре насправді. Так буде, поки існує ліс. І навіть коли Слава будить його і Якуб не має вже листя, ані коренів, ані лика, лиш тіло і кров — навіть тоді, повертаючись до хати, Якуб несе в собі ліс.
Повідають, що під час перебування у Слави Якуб втілювався в різних істот, бо це важлива частина науки чарів.
— Ти не маєш серця, тож ти не є собою. А не будучи собою, можеш бути ким завгодно, — часто казала вона йому. — І міг би навчитися чарів. Брак серця дуже в цьому допомагає.
Але не дозволила Якубові чарувати самому, і це вона вибирала йому нові постаті. Бував він дикою гускою, і бував мурашкою. Бував вовком, оленем і вівцею. Бував краплиною роси, яка живе найменше з усіх створінь; народжується сама із себе удосвіта й гине, ледь-но зійде сонце, і так собі живе нізвідки в нікуди.
У кожному вигляді йому подобалося, за винятком каменя. Бо камінь є витвором досконалим, без початку й без кінця, ідеально такий самий до самісінької середини, і не потребує нікого й нічого, навіть самого себе. Не мусить їсти й майже зовсім не ворушиться, бо за рік проходить шлях, рівний величині піщинки. Не кривдить, не чинить опору, не змінюється. Є.
Якуб скулився в глибині своєї каменистості й вив би, якби мав чим. Слава мусила щось відчути, бо швидко перетворила його знову в людину. Потім три ночі поспіль Шеля спав сторожко, як заєць, бо глибокий сон дуже схожий на смерть, а смерть — на життя каменя.
Зате найбільше до снаги було Якубові бути котом. Він тоді безшумно вислизав з хати й вертався через годину або через три дні. Для кота час не існує. Його кликала ніч, кликали місця темні й приховані, а він ішов, скоряючись поклику крові. Як чудово відчувати гнучкість і силу свого тіла, рухатися швидко, як вітер, і безшумно, як смерть. Бути собою для себе, нікому не підлягати, ні від кого не залежати. Так.
Лиш бувши котом, пізнав Якуб, що то значить: мати тіло. Для людини тіло є тільки додатком до тієї темряви за очима, про яку кожен говорить «я». Людина буває своїм тілом нечасто — хіба тільки в танці, в коханні і в хворобі. Та й тоді не завжди.
Кіт — це створіння досконало земне. Не має душі, бо весь міститься в собі. В небо не дивиться, бо немає на небі нічого цікавого для кота. Стати котом — це скинути із себе шкаралупу людськості, виплутатися з пут сумління. Це означає їсти, коли ти голодний, вбивати, коли є така потреба, брати самку, коли настає час тічки, вмирати, коли приходить смерть, вмирати докладно й безповоротно, бо немає ніякого котячого неба ані котячого пекла, і якщо хтось такі речі собі уявляє, то нічого в котах не тямить.
Коли Якуб повертається у своє тіло, то замислюється, що б сталося, якби він загинув у постаті кота. Чи зник би й пропав, а чи блукав би невідомо де й для чого, як Хана? І часом його жахає ця думка про неіснування, а часом навпаки. Бо не мати душі — це також означає не боятися панів, цісарів, князів, батьків, матерів ані богів. Котові байдуже до тронів, зверхності й панувань.
Одного дня зайшов Якуб у постаті кота досить далеко від Славиної хати. Травень, який наближався до свого кінця, вів його, аж врешті-решт дорогу перетяв лісовий струмок. Він весело дзюрчав на дні яру, зарослого живокостом і дикою морквою. Яр був не дуже широкий, але Якуб все одно не зміг би його перескочити одним стрибком. Тому він пішов праворуч, за течією, і йшов, може, довго, а може, недовго, поки не натрапив на кладку.
Уже мав на неї ступити, вже навіть поставив на неї одну лапу, але одразу ж і забрав. Бо на другому боці сидів інший кіт, чорний, із жовтими очиськами. Демонстративно не звертав на Якуба найменшої уваги, поглинутий лизанням передньої лапи.
Якуб подумки вилаяв самого себе. Кіт — це тільки кіт, в обійсті Слави їх завжди тинялося принаймні кільканадцять. Він жваво скочив на кладку й рушив уперед із задертим хвостом. Встиг зробити, може, з пів десятка кроків, а може, з десяток, коли це чужий кіт прищулив вуха й засичав по-зміїному. Якуб пригадав собі, що в кожного кота раз на три роки вселяється диявол.
— А в тебе коли вселиться? — запитав чорний котяра. — Бо в мене сьогодні.
Якуб завагався. Сів на кладці, нервово облизав мордочку, махнув хвостом вліво, махнув направо, намагаючись не дивитися на чужого кота.
— Ти мене боїшся, — наїжився чорний. — Ти відьмин придупок, тебе й справді страх скував! Кота боїшся!