Выбрать главу

Слова котиська вкололи Якуба тим відчутніше, що були правдивими. Бо боятися Бога, хвороби й умирання — то так. Але кота?

Він силувався нагрубити котярі, дзусь, байстрюче, але з мордочки добулося тільки ображене нявкання. Чужий бридко й зовсім не по-котячому розсміявся, що ще сильніше розсердило Якуба. Шеля скочив уперед, легко, легесенько, бо в цьому тілі стрибалося дуже добре.

Пазуриста лапа тарахнула його по голові, з лівого боку, з правого, знову з лівого. Якуб не розумів, що діється, удар ішов за ударом, щось запульсувало в правій щоці, нічого не видно, лиш чути розлючений виск чужого кота, вуха прищулені, ікла в перекривлених яснах, сморід з пащі, дикий, диявольський вереск супротивника. Тільки це.

Про те, що злетів з кладки, він здогадався, коли з плюскотом впав у струмок і відбив собі бік об камені на дні. Вода кусала крижаним холодом. Шеля борсався, хотів покликати на поміч, але з першим же нявканням вода залила йому горло. Фиркаючи й пирхаючи, він вибрався зі струмка трохи далі, бо хоча течія була бистрою, але глибоко не було. А чорний кіт сидів посеред кладки й сміявся, і сміявся, і сміявся.

Увечері, знову трансформований Славою у людську постать, Якуб ретельно оглянув себе в дзеркальці з відполірованого шматка металу. Але ні — ані сліду подряпань на обличчі. Так він і сидів, вдивляючись у свою пику, і навіть не помітив чорного котяру, поки той не скочив йому на коліна й не вигнув спину. Якуб машинально погладив звіринку. Кіт почав впихати голову під його долоню, тертися об неї і мурчати, аж стукало в кістках.

— Під борррродою ще, мррррурррррр

Якуб підскочив як ошпарений і скинув кота з колін.

— Звідки тут взялося це бидло?!

— Сам ти бидло, — пирхнув котяра; ображений, він сів у куточку й узявся лизати передню лапу.

У дверях кімнати з’явилася Слава.

— Замазура? — спитала. — Як це, звідки? Отримали його від Анни і Йоахима Пекелків як плату за те, що Анна нарешті завагітніла.

— Але ж то був півень, а не кіт!

Слава занепокоєно схилилася над Якубом.

— Мабуть, не треба мені тебе так часто перетворювати. Ти ще не досить набрався сил після зими.

— Я що бачив, те бачив. Як кажу, що півень, то півень.

— Краще відпочинь, мій гарненький.

Ще якийсь час поралася в кімнаті, а Замазура з муркотом терся об її литки. Врешті-решт пустельниця поставила перед котом щербату мисочку з молоком і вийшла. Якуб приглядався до цього в понурому мовчанні.

— Ну, і чого витріщився? — Замазура схилився над мискою і гордо задер догори хвіст. — Кукуррріку, мррр.

XXV. ПРО КОТЯЧЕ ЖИТТЯ І ПРО КОРИСТЬ ВІД ПИТТЯ ГОРІЛКИ

Повідають, що дружба часто народжується зі взаємної нехоті, і саме так було з Якубом і Замазурою. Коли весна розквітла білим бузком, вони обидва вибиралися в котячому вигляді у довгі мандрівки. Замазура не раз водив приятеля до стодол і на горища, де напівдикі кицьки годували виводки пухнастих кульок, які тихенько пищали.

— Мої діти, — казав він тоді з гордістю.

Якуб нічого не відповідав, бо в котячому тілі не міг промовити ні слова: язик робився задубілим, як шматок кори, а вуста не слухалися його і не хотіли складати звуків. Він лиш із підозрою поглядав на компаньйона. Бо і як Замазура міг породити стільки кошенят, якщо в березні він ще був півнем.

А котяра тоді глузливо мружив закислі очі й казав:

— Коли мені ці діти підростуть, навчу їх піяти.

Лупцювали тоді пазурами один одного по морді, і було їм добре.

Траплялося їм дістати не тільки один від одного, але також і від кицьок, коли підходили надто близько до гніздечок. Гадане батьківство Замазури не давало йому жодних пільг, діставав він так само часто, як і Якуб.

— Усі баби під сонцем однакові. Сьогодні тебе пестять, завтра гамселять по голові, — твердив пізніше котяра й своїм звичаєм брався лизати лапи.

Однак деякі кицьки, ті, потомство яких уже встигло підрости, підбігали до обох котів і нібито пирхали, але так насправді лащилися і охоче задирали хвости. Замазура брав їх швидко і брутально на очах у Якуба й зацікавлених кошенят.

— Не спробуєш? — дивувався чорний кіт.

Дивувався сам собі також і Якуб, бо самки були гнучкі, як лозини, і мали м’якеньке хутро, а від їхнього запаху котячі прагнення грали в нього під шкірою. Але ні, не спробував, бо сором гриз йому кишки, сором Якуба перед самим Якубом. Ну, бо як це так — кицьку? Тварину? Видно, Шеля в котячому тілі залишався людиною, бо тим, що відрізняє людину від тварин, не є розум ані душа, а лиш сором.

А одного разу вийшли на сонячну, зарослу коноплями галявину. Галявина лежала на вершині широкого плаю, а в ущелині обіч неспішно дзюрчав маленький струмок. Над його берегом тулилася хатка, незграбна, як скорчений від старості дід, схована в тіні такої ж кострубатої яблуні, яка невідомо звідки взялася посеред лісу. Халупа зовсім не мала вікон, а через продуховину в даху виходив синій дим, несучи запахи різкі, але приємні.