— Із зайчика й рябчиків. Дарунок лісу. — Замазура уважно обнюхав паштет. — А від кого ж то маєте дозвіл на полювання в панському лісі, вчителю?
— Від самого Господа Бога. Дав він Адамові в Раю владу над усією худобою, тож і мені вона належить як нащадкові Адама по прямій лінії.
— Цікаво, що б на це вельможний пан сказали.
— Не нявчи, котяро, бо ти теж худобинка. А вельможний пан хай мене в дупу поцілує. О. — Лихий Чоловік встав, повернувся задом, спустив штани й продемонстрував порослий сивою щетиною зад. — Не будуть мені тут вельможні пани Боже Слово порушувати.
— Вельможні пани ні, але з тим браком молока серед людей проблеми. Могли б щось із тим зробити, вчителю.
— Сам знаєш, хто краде молоко і для кого.
— Знати — то одне, а щось із тим зробити — інше.
— Перше — то не моє, а друге ще менше. Я Лихий Чоловік. Піду в село, скажу, хто краде, то мене камінням закидають, а дурніші будуть готові подумати, що це я сам беру.
— Будуть такі, що повірять. Як Пекелки.
— Пекелки теж ходять по чари. І навіть не здогадуються, що відьма дасть щіпку, а забере жменю. Ну, але горілка стоїть. Коли надто довго вдивляєшся в горілку, горілка починає вдивлятися в тебе.
Ликнули. Паленка пилася легко й мала приємний солодкуватий смак. Якубу він трохи нагадував халу, яку Хана часом робила на шабас, і цей спогад непокоїв його в порожньому місці, де раніше було серце. Бо відколи він поселився у Слави, не любив вертатися думками до колишнього життя. Його кололи ті спогади, кололи тим сильніше, бо він відчував, що щось згладилося з його пам’яті, а самогонник, схоже, знав про це; хлопець не мав, однак, мужності запитати його прямо. На щастя, Лихий Чоловік одразу налив по другій, і Якуб зміг втопити у горілці свої непрошені думки.
Закусив гострим від кмину паштетом, а потім ріпою. З першим шматком він усвідомив, що у Слави ніколи не їв м’яса — не від бідності, а просто так. В хатині пустельниці тільки коти діставали м’ясо, причому навіть у середи й п’ятниці.
Горілка встигла вдарити в голову й огорнула скроні теплою хвилею бездумності. Так було краще. Ліс шумів у них над головами, а вони їли й пили.
— Ну, бо ж саме про це у житті йдеться. Їсти і пити, нічого більше. Во славу Божу. Амінь. — Лихий Чоловік зітхнув і випростав ноги.
— І паруватися, — додав Замазура. — Не забувай про парування.
Якуб серйозно покивав головою, бо йому ці слова видалися надзвичайно глибокими. Так це часом буває після горілки. Тож він їв і пив, бо паруватися не особливо мав із ким. Попри те, що оковита палала в його тілі золотистим вогнем, як літній пополудень, він міг пити її кухлями й зовсім не почувався п’яним. Не почувався п’яним і тоді, коли Лихий Чоловік кивнув йому, аби він наливав, а тоді руки Якуба розлили паленку по всій лавці, не дуже бажаючи слухатись його, і вона стікала збоку вузенькою цівкою; бо це ті руки були п’яними, а не він.
Самогонка текла і текла з краю лавки щораз ширшим струменем — навіть не струменем, а потоком, і не потоком, а бурхливою, шумливою річкою.
— Ми потонемо, — зойкнув Якуб, а Лихий Чоловік і Замазура лиш розсміялися. І ніяка це не річка шуміла, а ліс.
Вітер грав у кронах дерев.
То ніс гуркітливий шум, ніби хтось дмухнув у порожню пляшку, то високі й легкі тони, як нитки бабиного літа, і звучали в тій грі людські нелюдські голоси. Пісня лісу пульсувала у Шелі в усьому тілі, і ноги самі підхопили його до танцю. Танцював і танцював, як шалений циган, як божевільний жид, як турецький святий. Стежки плуталися й вели не туди, куди треба. Але все це через ноги, бо то ноги були п’яні, а не він. Добре, що не мав серця, бо теж би було п’яне, а п’яне серце робиться темним і злим.
Невідомо як понесли його ті п’яні ноги під двері дому пустельниці. Перед хатою на плоті сушилося прання, а на поперечній жердині сидів світловолосий чоловік, молодий, не набагато, мабуть, старший від Якуба. Був він голий, а з голови росли в нього оленячі роги. Хто ти такий, вже готовий був крикнути Шеля й прогнати чужинця геть, як нараз двері хати рипнули і надвір виліз ще один голий, червоний, із черевом, порослим кучерявим волоссям.
З лисіючого тімені виростали в нього два смішні ріжки, покриті шкірястою оболонкою, як у козла сарни навесні, а між стегнами бовтався величезний темний прутень. А коли за ним вийшла з дому Слава, розхристана й рум’яна, як осіннє яблуко, Якуб геть онімів і лиш стояв, беззвучно ворушачи губами. Голяки тимчасом відтанцювали дикий танець навколо пустельниці й на чотирьох помчали в ліс; товстун сопів і бекав, а світловолосий, перш ніж зникнути в заростях, ще помахав Якубу.