Жінка наблизилася до юнака й поклала йому обидві долоні на груди. Він хотів відіпхнути її, але не зміг.
— Хто це був? Що ти з ними робила?
— Я? Нічого. — Пустельниця дивно усміхнулася. Погляд Якуба пірнув у безодню її пазухи, між розстебнутими верхніми ґудзиками сорочки, тож вона присунулася ближче. — Справді, майже нічого.
— Розпусничала.
— А ти пив. — Вона погладила його по обличчю.
Від неї пахло чимось чужим, але заманливо, іншим чоловіком. А щось у Якубі дуже хотіло, щоб Слава пахла ним. Тож він міцно схопив пустельницю й поцілував її, а його долоні блукали її тілом, ані дуже молодим, ані дуже гарним, але все ж цієї миті найкращим у світі. І цілував, і цілував, обличчя, шию, біля вух, усюди, й не міг перестати, бо його вуста були п’яні. Його вуста, не він.
Пустельниця розсміялася, але не як молода дівка, а як жінка, яка все знає і все вміє. Занурила долоні в його лляне волосся й потягла хлопця до хати, до комори. Кутиком ока Якуб помітив у кімнаті дівчину, яка лежала на розкиданій постелі, гола й непритомна; ніби пам’ятав її з села, але те могло йому тільки здаватися. В сінях сидів також Замазура, зовсім тверезий. Одну задню лапу заклав, випроставши, за шию і вилизував собі під хвостом.
— А ти що тут робиш? — пробелькотав Якуб.
— Лиши його, це ж усього тільки кіт, — промурчала йому в шию пустельниця.
— Няв, — підтвердив Замазура.
А потім уже нічого не мало значення. Бо Слава була жінкою, яка все знає і все вміє, а Якуб при ній також знав і вмів усе.
Повідають, що коли помирає дитина, то батьки помирають разом із нею. І хоч би й далі прокидалися щоранку й лягали спати увечері, хоч би пхали вперед своє життя, хоч би мали ще й інших дітей — живуть вже тепер почасти в країні смерті.
Коли Йоахим Пекелек з’явився в хаті пустельниці із згорточком в руках, то виглядав достоту як труп. Побачивши його, Слава перестала шаткувати капусту й витерла руки об фартух. Пекелек, з обличчям сірим, як старий попіл, поклав згорточок на лавці й почав розгортати один за одним шари полотна. Ні на мить не підняв очей на Славу. І мовчав.
— Син. І не має хвоста, — заявила вона нарешті. — Так, як ви хотіли.
Хлоп і далі не казав нічого. Тільки борлак ходив у нього вгору і вниз, а плечі згорблювались усе більше й більше, наче хтось клав Йоахимові на спину тягар за тягарем.
— Хуй там хвіст. Аби жив.
І почав вити, як побитий пес. Якуб, який саме латав стріху й бачив усе згори, неспокійно засовався. Бо якось це дивно і недобре — дивитися, як чужий чоловік плаче. Але Слава лиш стояла і дивилася каменем. У Йоахима пішло багато часу на те, щоб заспокоїтися.
— Анна не мала молока. Я обкладав їй груди теплою капустою і кропом, і трохи нарешті з’явилося, але було темне і смерділо.
— Годувальниці не знайшли? — сухо запитала пустельниця.
— Ви ж знаєте. Усім бабам бракує молока. Навіть худоба хворіє, того, що надоїмо, не можна пити, несмачне і криваве. За пів дня псується, і повно в ньому якихось клаптів. Ми навіть від Лихого Чоловіка трохи брали, але цього мало, мало. — Йоахим висякався на землю. — Що нам робити, скажіть?
— О, то зараз ви можете старій пустельниці сказати «ви», а не «ти»?
— Не гнівайтесь, пані Славо…
— Зараз ви можете дитину поховати. Або молитися тому твоєму Богові, щоб сина тобі відродив. Свого зумів, то чого б для тебе поскупився? — кинула вона глузливо.
Йоахим ще якийсь час стояв. Потім відігнав муху від тільця дитини й знову загорнув його в шматини. І пішов.
Коли увечері Слава лежала на постелі Якуба, той запитав:
— А чому ти така сувора з Пекелками?
Блиск пізнього вечора, який проникав через віконце, повз по голому тілу пустельниці. Жінка водила пальцем по худих грудях Якуба, довго, дуже довго. Він уже думав, що не відповість.
— Бо якось їх, холера, не люблю.
— Люди як люди. Що тобі завинили? Йоахим хотів сина, як кожен хлоп. Тепер страждає.
— Хай собі бігає тепер по костелах, як то у нього в звичаї. Нехай задумається, чому той його Бог його не слухає. А не слухає, бо його немає. А якщо навіть є, то мусить бути глухий і сліпий, і злий.
— Не кажи так.
— Бо що? Хай мене той Бог уперіщить блискавкою, якщо я брешу. — Вона розсміялася. Жодна блискавка не торохнула. — Бачиш? Нема ніяких богів. Є народження і смерть, і життя між ними, а поза ними темнота, але більше нічого, Богу дякувати.