Отож майстри чарів зайнялися Магурою, полишивши Мрука на самого себе. Не знали-бо, що з ним робити, і навіть наймудріші чорнокнижники ламали собі голови, чи то Зміїний Король обдарував свого сина якимось талантом таким незвичайним, що вони не здатні його відкрити, а чи Мрук — це найзвичайнісінький ідіот, що може статися в будь-якій родині.
Хлопець таким чином дорослішав і був у неласці в богів і в людей. Тинявся горами й лісами, приглядаючись, як світ розвивається без його участі. Особливо часто сходив він на гору над Жмігрудом, де росла тільки одна кострубата яблуня-самосійка. По яблунях особливо добре видно, як змінюється усе на світі.
Тож приглядався Мрук, як кожного дня тінь мандрує по північній стороні дерева. Як весною на гілках з’являються квіти, які відмирають і осипаються на землю, а за цей час їхні жовтуваті серединки чарівним чином перетворюються на плоди. Як змінюється зелень листя, бо зелень весни є зовсім іншою, ніж зелень літа. І як у липневі дні біля коренів дерев рояться крилаті мурашки, як вони кубляться, злітають у повітря й гинуть, перш ніж настане вечір. Усе, аж до найменшої стеблинки трави, виразне і гостре. Це він бачив. Це й інші справи, які можна помітити, лиш сидячи нерухомо.
Одного холодного осіннього дня підійшов до Мрука найбільший із чорнокнижників на службі в Зміїного Короля, Смеркород. Сів біля хлопця під яблунею, і разом вдивлялися в гори, що потопали в медовому світлі вечора.
— Ми всі міркуємо, про що ти так думаєш? — запитав нарешті Смеркород.
— А я не думаю, — відповів Мрук.
І це була правда.
Того дня чорнокнижники остаточно ствердили, що хлопець є недоумком.
Пробували збудити в Мрукові інші цноти, цноти чоловіка. Бо якщо не надається, щоб володіти таємними силами, то нехай буде бодай воїном. Найкоротший же шлях до мужності веде через жінку, тому прислали Мрукові зміїних самок, найвправніших у мистецтві кохання, а також невільниць із людського роду.
Мрук відкохав їх усіх на зміїному дворі. Знадобилась йому на це ціла зима. Навесні повернувся під своє дерево.
На дворі Зміїного Короля остаточно махнули рукою на Мрука. Тільки Магура заходила часом до брата, а він розповідав їй, що бачить зі свого місця під яблунею. Магура не завжди його розуміла, але любила слухати його голос, бо був він глибоким і лунким, наче дзвін на Ангела Господнього в долині, зовсім позбавленим шелестких зміїних ноток. Вона приносила йому дари лісу — м’ясо, горіхи і ягоди, а також мадярські вина, які Смеркород доставляв на зміїний двір. Мрук, однак, найбільше полюбляв пити молоко із сестриних грудей.
Магура навчилася красти його у людських жінок і в худоби, бо змії люблять його смак, але їхні груди не можуть самі собою зронити ані краплі. Сестра любила, коли Мрук довірливо присмоктувався до її маленьких пипок; він так гарно пахнув, мохом і свіжою землею, а вуста мав ніжні й непевні, такі відмінні від шорстких ротів змій. І хтозна, як це сталося, що якось опинилися вони на траві, даючи й беручи себе навзаєм, бо хто сказав, що це чоловік має брати, а жінка давати, а не навпаки. Земля під їхніми спинами все ще тримала в собі холод зими, яблуня над ними викидала перші бруньки, і були вони отак підвішені між землею і небом, між зимою і весною, і були щасливими.
— Але це була його сестра! — протестує Якуб.
— Не була, — виправляє Замазура.
— Думали, що вони брат і сестра. Це так, наче вона була.
— Може, й маєш слушність. — Замазура глибоко замислився. — Від цього можуть часом народжуватися хворі кошенята.
Проте сталося так, що любов ворухнулася на дні душі Мрука. Не спромоглися її викресати ні зміїні самки, ні людські жінки. Зробила це лиш Магура, всупереч звичаям людей, бо справжнє кохання завжди буває трохи поза звичаєвістю.
З часом, хоч і невпевнено, почали приходити до Мрука за порадою і за здоров’ям селяни з долин. Знали-бо, що Мрук у своїй камінній нерухомості бачить більше світу, ніж будь-хто інший. Проте дивного зміїного сина не дуже любили, бо той завжди казав правду. Особливо не терпіли його довколишні знахарки, мольфари, що «робили ангелочків», і різні сільські бабки, бо всі чари ґрунтуються на вигадках і обмані. Тоді тринадцять найстарших відьом сплели могутнє закляття й пустили його по Бескиду. Пішло воно гуляти гірським вітром, поламало дерева, позривало з хат дахи, але з яблуні Мовчуна не впала жодна квітка, жоден листочок.