А одного дня зайшов до нього сам Господь Бог або хтось дуже на нього схожий, бо був бридкий і мав обличчя суворе, наче витесане з дерева. Вибрався на гору й засапався при цьому, бо не був уже молодим. Сів біля Мрука, не надто близько й не надто далеко, як належить Богові. Підпер долонею підборіддя й задав належне запитання:
— Що бачиш, коли так дивишся?
А Мрук мовчав, бо з думками часто так буває, що поки сидять у голові, здаються розумними й добре сформульованими, висловлені ж виходять незграбними, смішними й зовсім не такими, якими повинні бути.
— Що все є тільки на хвильку, — сказав нарешті. — Тільки на хвильку, і болить. І немає в цьому ніякого порядку.
— А що є?
Мрук знизав плечима.
— Якщо ти не знаєш, то звідки я можу знати?
І насупилися обоє, Мрук і Бог або хтось дуже на нього схожий. Насупилися, але не аж так дуже понуро, і теплий вітер віяв нізвідки в нікуди. А потім Господь Бог або хтось дуже на нього схожий залишив Мрукові кілька слів і зник, наче його ніколи й не було. Може, зрештою, зовсім його й не було, і все це зміїному синові приснилося або він собі вигадав.
Слова звучали ясно і виразно й були цілком звичайними, хоча відбивалися відлунням в усій особистості Мрука. І він вгризався в них, як у соковите яблуко, крутив їх у голові і в устах сто разів, тисячу, десять тисяч разів на день, аж вони злилися воєдино із самим Мруком, і не міг він уже збагнути, чи й далі є ще сином змія, братом Магури, чи вже тільки словами. Часом слова його причавлювали, як повітря перед бурею; часом же завдяки ним відчував, наче він легший за повітря. Навчився байдуже ставитися до тих вражень, бо вже знав, що враженням не слід вірити.
Коли Мрук входив щораз глибше в себе, справжній син Зміїного Короля із себе виходив, ніби не міг поміститися у власній шкірі й мусив її скинути, наче під час линяння. Назвали його якось звичайно, по-хамському. Може, навіть, як тебе. Якуб. Нехай буде Якуб.
Справжній син Зміїного Короля ріс світлим і сильним. Мав руде волосся, гарні очі й привабливий вигляд. Без великих зусиль завойовував симпатію і хлопів, і баб, бідняків і заможних селян, місцевих і купців, що торгують бурштином. Його любили всі, навіть ті люди, які не люблять нікого. З міцними руками, бистрий розумом, у словах же веселий, але й розсудливий, він дивував навіть найстарших у селі. Сили мав стільки, що під час оранки сам запрягався в соху, наче віл, а працювати міг цілісінький день, і не видно було у нього втоми. До танцю й співу Якуб був перший, а випити і любив, і вмів, але не напивався, як інші хлопи, й нічого не мусив соромитися наступного дня.
Часом тільки задивлявся в далину, дивно так, наче дивився кудись понад своїм життям.
— Шкода його для такої долі, як наша, мати, — сказав якось його батько, хам, своїй жінці, хамці, пізно увечері, коли всі в домі вже поснули.
— Авжеж. Наче він не наш. Звідки він такий вдалий? Це ж, старий, не від тебе. Повинен би паном народитися.
— Пошлемо його на ксьондза вчитися.
— А діти?
— А дітей ми йому будемо бавити.
Бо дівки за Якубом водили очима, як лисиці. То одна, то друга потайки розказувала, як їй вдалося спокусити його на забаві або в полі, коли дозрівають хліби, але це була лиш така дівчача балаканина, і ніхто не сприймав її всерйоз. Якуб із кожною жартував і всіх по-своєму голубив, але не зблизився з жодною. Чекав на велике кохання, таке, як у пісні або в казці. Так.
Якубові батьки — яких звали, припустимо, Анна і Йоахим, але це не має значення, бо ім’я є всього лиш пустим звуком, вібрацією повітря і нічим більше, — почали частіше їздити на ярмарки й торгувати з купцями на бурштиновім шляху. Щоб іти вчитися на ксьондза, потрібно багато грошей; так воно є зараз і так було споконвіку. Це було в давні часи, коли панщина була три дні в році, а хлопи могли й справді мати землю у власності, полювати в лісах і збирати для себе горіхи і ягоди, а не тільки кмин, як сьогодні. Тож гаман Якубових батьків ставав дедалі грубшим — помаленьку, але ставав.
Проте Якубові не дано було стати ксьондзом.
Одного разу вибрався він на Віслоку ловити рибу. Ближче до витоку ця річка несе свої води швидко й гуркотить по каменях, біла й спінена. У глибоких, зрадливих річкових заглибинах відпочивають форелі, і саме на них полював Якуб, настромивши на гачок бичачого ґедзя і перо щиглика. Риба клювала раз по раз, бо літній пополудень притупив їхню обережність. Хлопець не мусив навіть особливо старатися, щоб наловити цілий сак.