Липневий вечір розлився червоним по небу й переходив у ніч, коли Якуб востаннє закинув вудочку. Ще й хвилини не минуло, як вдалося йому витягти з річки форель більшу, ніж коли-небудь у житті; за нею, ніби на поміч тамтій, скочила вгору друга, може, навіть більша. Якуб, недовго думаючи, по-ведмежому схопив її за зябра й викинув на берег. Риби звивалися, клацали зубатими пащами й підстрибували вгору на висоту парубка. От-от мав їх уже Якуб оглушити руків’ям ножа, коли одна з форелей простогнала:
— Не вбивай нас, Якубе! Пожалій! Ми не риби, ми слуги Зміїного Короля! Мене звуть Азарадель, а той товстий — то Амазарак. Нікчемний і мстивий чорнокнижник Смеркород закляв нас у риб’ячі форми.
— Отак просто взяв і закляв? — наморщив чоло Якуб. Він добре знав, що могутній Смеркород також служить Зміїному Королю, і не довіряв балакучим рибам.
— Узяв і закляв, щоб йому міхур роздуло! — озвалася друга форель, товстий Амазарак. — За одну малу, маленьку витівку!
Якуб не встиг запитати, що то була за мала, маленька витівка, бо з надрічкових верболозів з’явився кортеж, як із казки. Прибульці ввійшли у вечір, наче персонажі з пісні, яку співають зимовим вечором, коли хочуть викликати спогад про літо. Закуті в панцер рицарі сиділи на струнких колючих зміях, а на їх чолі їхала пані на рябому драконі. Пані не могла бути старшою від Якуба. Вона світилася такою незвичайною вродою, що хлопцеві не залишалося нічого, як тільки впасти перед нею на коліна.
— Встань, хлопче, й скажи, як тебе звуть? — запитала вона. Від її голосу, лункого, як костельні дзвіночки, побігли мурашки по спині справжнього зміїного сина. Уперше в житті хлопець розгубився.
— Я… Якуб, пані.
— Ваша Високість! — гримнув один із рицарів, зрілий чоловік із широкими грудьми й бородою білою, як голубине крило. — Ти говориш з Магурою, королевою гір, хаме. З донькою Зміїного Короля!
— Не будь з ним таким суворим, Смеркороде. Якубе, ми віддалилися від двору більше, ніж я збиралася, і ніч застала нас у дорозі. Нам потрібна їжа і хата, щоб переночувати.
— Усе знайдеться, Ваша Високосте! — охоче вигукнув Якуб. Закинув собі на спину сак, повний форелі, і чимшвидше повів королівський кортеж до своєї рідної домівки. Амазарак і Азарадель передбачливо мовчали серед риб.
Батько Якуба сидів на порозі, попивав пиво й димив махоркою, коли це побачив сина, який підходив із королевою Магурою та її воїнами.
— Мати! Ходи-но подивися!
— Чого, старий, хочеш? — жінка вийшла з хати, витираючи руки фартухом. Подивилася на дорогу. І в плач: — Ісусе, Маріє!
Якуб вирвався вперед, хоча кошик з рибами добряче обтяжував його. Впав матері до ніг і поцілував їй руки.
— Тихо, матусю, це не Ісус і не Марія, це важливіші гості: королева Магура з дружиною!
— Ісусе, Маріє! — ще раз зойкнула стара.
Пороги хати не виявилися, однак, занадто низькими для Магури й рицарів, і всі зі смаком з’їли журек, заправлений підрум’яненою цибулею. Якуб узявся до патрання форелей.
— Випусти нас, не дай нам так загинути! — просичав Амазарак, поглядаючи неспокійно навсібіч.
— Ми виконаємо твоє найпотаємніше бажання, — додав Азарадель.
Але Якуб був мудрий, і не чекав від життя більше, ніж воно приносило. Усім рибам він повідрізав голови, а тушки випатрав і запік. Так, Амазарака і Азараделя теж. Із жовтим пахучим маслом і гірким пивом форелі смакували пречудово.
Ранком прибульці поїхали, наче їх ніколи й не було. І якби це хтось інший мав таку пригоду, мабуть, позаздрили б йому в селі ще якийсь час, та й по всьому. Але це ж був Якуб, син Йоахима, тому не тільки ніхто не нарікав, але навіть тішилися, що це саме у нього королева знайшла гостинність.
Хлопець також тішився, але від того часу щось дивне проросло в його серці й розсаджувало його зсередини, бо не могло в ньому вміститися. У нього перед очима постійно стояла Магура, вдень і вночі. Особливо вночі, і приходили до нього такі думки, які мають усі хлопці і через які їм кажуть сповідатися перед святами.
Минуло небагато часу, коли все це перестало мати значення.
Бо під кінець літа запалав горизонт. Кривава заграва ходила по виднокругу над північними рівнинами. Міста, містечка і села гинули у вогні. Ті їх мешканці, які врятувалися від погромів, розповідали про страшних загарбників зі сходу, ніби-людях, але, мабуть, не до кінця, бо очі мали скісні, шкіру жовту або коричневу, а ноги криві, наче все життя проводили на кінських спинах. Люди ж бо так не виглядають, люди не вирізають для забави цілих міст, такими жорстокими не бувають ані мадяри, ані руси, ані навіть польські пани. З’являлися наче з-під землі й наче під землю зникали, майже завжди під покровом ночі. Називали їх татарами, але бескидським хамам ця назва нічого не говорила. Усюди вважали, що прибульці — це чорти, і походять вони з пекла.