Однієї ночі хлопи вийшли на високу полонину оглядати заграву. Далека й тиха, з цієї відстані вона виглядала як відблиск іншого світу.
— До нас не прийдуть, — сказав Йоахим після довгої, дуже довгої хвилини тиші.
— Прийдуть, батьку, — відказав Якуб.
Усі знали, що юнак правду каже. І всі повернулися до своїх домів, вдаючи, що вогонь ніколи не прийде. Пасли овець в горах і збирали яблука в долинах. Жили.
На святих Архангелів Гавриїла, Михаїла і Рафаїла дияволи запалили вогнища також і в Бескиді. Якуб був тоді на полонинах, випасав овець. Як тільки побачив вогонь у долинах, одразу ж прожогом побіг у село. Але вертатися вже не було куди.
Наступного дня пастухи вбили всіх овець. Не було вже для кого тримати отари, а м’ясо придасться на зиму. Полонина парувала від крові, її гірко-іржавий запах приваблював вовків і ласок з усієї околиці. Знесамовитілі після втрати близьких пастухи відганяли їх вогнем і гарчали, показуючи ікла; від їхнього вигляду хижаки тікали, підібгавши хвости.
Ватаги хамів, у яких відібрали їхнє нужденне життя, волочилися по горах. Брудні, схожі на вовків більше, ніж самі вовки, подібні на рисей більше, ніж рисі, й здичавілі більше, ніж дикі кабани, вони кусали наосліп кого тільки можна. Найчастіше, однак, підходили під татарські табори. Потім знаходили вартового з розпоротим животом і кишками, зав’язаними навколо шиї, а часом із горлом, розшарпаним у криваві тріски, як загризеного скаженими псами. Раз опришки вдарили на цілий невеликий табір. Рознесли заскочених зненацька вершників на клоччя, а з їхніх голів насипали піраміду. Так-бо чинили татари у захоплених містах і селах.
Тією вовчою бандою командував не хто інший, як Якуб. Поки сувора карпатська зима добігла кінця, всі татари ціпеніли від жаху на звук його імені. В чамбулах виставляли подвійні й потрійні варти — не помагало. Коли Якуб і його дружина вибирали собі за ціль якийсь загін, то з’являлися безшумно, наче вечірня імла, і залишали кілька розпанаханих горлянок. Коли орда підхоплювалась на ноги, аби схопити їх, вони мчали вже ген, далеко, якоюсь відлеглою полониною.
Але Якуб не тільки мстився й мордував татар. Іноді прокрадався до того чи того табору й викрадав продовольство, а також скарби, які загарбники до цього награбували, або звільняв взятих у ясир бранців і бранок. Допомагав їм потім засновувати нові поселення, озброєні й оточені частоколом, високо в горах, неподалік міста Зміїного Короля. Сам Батько Змій присилав не раз воїнів для охорони тих поселень, бо в ті дні пани жили у згоді з хамами й не переслідували їх, як сьогодні. На нових поселеннях татари ламали собі зуби, і марними були їхні швидкострільні луки й прудкі коні. Поселення стояли, як камені, як самі гори — ані їх порушити, ані вкусити.
Невдовзі звістки про Якуба дійшли до самого великого хана. Він визначив нагороду за його голову: втричі більше золота, ніж вона важить. Ті, однак, що на це золото спокусилися й вирушали по Якубову голову, швидко втрачали власну. Бачачи, що людська сила мало що може, хан послав у Бескиди Алла-акбу, божка, якому поклонялися татари.
Чамбул за чамбулом рушали в гори татарські війська. Такої сили не бачили в цих краях від часів, коли князь Хоробрий ішов на Київ. Орда не марнувала часу на плюндрування змордованої вже попередніми нападами землі. Незабаром стало ясно, що її метою є серце зміїної країни: Жмігруд. Під копитами коней тремтів Бескид, і навіть Зміїний Король ворухнувся у своєму сні.
Керівництво Жмігрудом перейняв Смеркород. Магура, хоч і велика чорнокнижниця, а до того ще й донька Короля, була все ж тільки бабою, і ніхто б не ставився серйозно до її наказів, нехай і наймудріших. Про Мрука ж усі знали, що і так немає від нього великої користі, і лишили його під його яблунею поза мурами міста.
Смеркород щоденно об’їжджав усі сім мурів міста, весь у білому, на своєму чудовому сивому драконі, а де тільки з’являвся, оборонці міцнішали духом.
А горизонт густішав і чорнішав від ворожих військ. Татари оточили Жмігруд широким півколом. Спершу намагалися обстріляти місто зі своїх дугоподібних луків, які посилали стріли удвічі далі й з трикратно більшою силою, ніж звичайна зброя. Могутність чорнокнижників сягала, однак, ще далі, і ті луки перетворювалися на отруйних змій. Тож нападники відступили поза межу заклять і чекали. Смеркород знав, що цього атакуючим вистачить. Татари мали могутніх союзників, які називалися час і голод, а з одним і другим ніколи не вигравав навіть наймогутніший чорнокнижник. Здавалося, проте, що допомагає їм іще щось, щось з-поза світу, щось, що випало з уваги змій.