— Остерігайся, Смеркороде, — сказала Магура, бачачи, що чародій безсило метається по частоколу. — Щось грізне йде з тими військами.
— Якщо Змій з нами, хто ж проти нас? — обурився старий. Магура-бо була тільки жінкою і не могла всього знати.
На третю ніч облоги Смеркород веде зміїний люд до бою. Діти змій ідуть під захистом темряви й чарів Магури, без жодного звуку, наче тіні. Ніч беззоряна, і найменший блиск не мерехтить на вістрях їхніх мечів ані на сталевих шишаках. У місті не залишилося нікого, хто міг би тримати зброю. Смеркород повів у бій усіх, кого тільки можна.
Татарський табір вибухає криками, коли зміїні люди вискакують зненацька. Але це не крики жаху розгублених людей, які пробуджуються тільки для того, щоб загинути від ударів ворогів. Смеркород застає татар, які пильнують перед наметами із шаблями в руках і в повному обладунку. Чорнокнижник вже знає, що програв. Що підвів свій народ.
Ще міцніше стискає меч і рушає до бою.
Залізо співає об залізо, в повітрі розлягається шипіння. Алла, Алла! — татарські вигуки летять у ніч. Зміїний народ б’ється і гине в мовчанні. Чорнокнижники перегукуються між собою, аби тільки зібрати біля себе якнайбільше своїх, оповити їх покровом зачарованої імли й порятувати від бойні кого тільки можна. І тільки Смеркород зі своїми прибічними не відступає, а врізається щораз глибше в татарські шеренги, кладучи ворога трупом направо і наліво. Далеко, далеко перед собою бачить прапор із вигнутим серпом місяцем, прапор Алла-акби. Вирвати жало звіра, розтоптати татарську силу, вбити їхнє божество — Смеркород знає, що зможе. Його дракон реве в осінньому досвітку, клуби пари бурхають із зміїних ніздрів.
Безлад і ґвалт вибухають також і з другого боку татарської юрби. Вороги падають, і хитаються прапори, наче у ворожі шеренги вдарив нестямний ангел війни, святий Михаїл чи хтось подібний. Алла-акба! — чується звідусіль, але це вже не бойовий клич, це волання про допомогу.
Настає день. Ламаються шеренги косооких нападників. У туманному досвітку Смеркород помічає постать рятівника — закутий у здобуті в татар обладунки, поставний, з лляним волоссям, він просто світиться на чолі свого невеликого загону, наче сонце, що сходить. Тільки по якімсь часі Смеркород впізнає в ньому хамського сина, який того літа пригощав Королеву Магуру форелями.
Вони разом кидаються за татарами, які показали спини. Вже видно приземкувату постать під прапором півмісяця — бородату, товсту, всю в пластинчастім обладунку. Чи це Алла-акба? На божество він не схожий.
Раптом татари зупиняються, а один із задніх прапороносців починає щосили трясти дерев’яною головою, причепленою під прапором. Пика, бридка, як сам Бафомет[7], клацає щелепою, нагадуючи цим рядженого з турячими рогами, який ходить із колядниками, і випускає клуби диму, що смердить тухлими яйцями, згірклим маслом і тим, коли напердять. Дим так пече очі, що ті мало не вилазять; Смеркород ніколи б не подумав, що в чоловічих очах може поміститися стільки сліз. Через ті сльози майже нічого не видно, але водночас видно цілком достатньо, аби чародій зрозумів, що дозволив заманити себе у пастку.
Кашляє, задихається, хочеться йому блювати й сміятися водночас: такий старий, такий мудрий, а дав себе обдурити, мов той шмаркач. Чути шипіння, ревіння поранених драконів і стогін людей. Витоптана земля пахне кров’ю і гноєм. Татари мають їх як на долоні, у строю, розтягнутому погонею, осліплених димом і геть безпомічних.
А проте і Смеркород, і Якуб рушають вперед, просто на татарського вождя. Якуб першим дістається до татарина в чорному обладунку, Алли чи не Алли, хто його знає. Один широкий, розмашистий удар — і тррах! — пластинки розлітаються навсібіч, а ворог хапається за живіт, з якого вивалюються кишки й сало. Добре битися плече в плече з цим хлопцем, думає Смеркород; кращий був би з нього зміїний син, ніж із тупого Мрука, який не завдав собі клопоту вирушити на війну, навіть не рушив з-під того свого дерева. Ех, якби тільки…
І коли Смеркород помічає татарський спис, який стирчить у його боці, то думає, що це зовсім непогана смерть.
Ну, от такою була ця битва.
— Але хто виграв? — хоче знати Якуб, але той правдивий, Шеля, не той, що з розповіді.