Наступного дня під Мрукову яблуню прийшла Магура. Сам Мрук знову був там, знову занурений у слова, отримані від Бога або когось дуже на нього схожого, і прагнув тільки, аби йому дали спокій і дозволили знову старіти й обростати мохом.
— Якуб, хлопець із хамів, винищив татар і звільнив наших людей з неволі, — сказала Магура після довгого мовчання, коли стало ясно, що її брат не озветься першим.
— Не треба було їх убивати. Вони б самі пішли й залишили полонених.
Магура пирхнула.
— Ти й справді такий дурний, як усі розказують.
Камінне мовчання Мрука збило її з пантелику.
— Я виходжу за Якуба, як тільки мине жалоба за полеглими, — повідомила вона. — Він буде добрим володарем свого народу.
Довго ще чекала, але не дочекалася жодної відповіді. Коли йшла геть, обличчя Мрука блищало від беззвучних сліз, і мусив він дуже міцно триматися слів, дарованих Богом або кимось дуже на нього схожим, бо якби і вони покинули його, то не залишилось би в Мрука на цьому світі вже нічого.
А Якуб правив багато років, правив мудро і справедливо, любимий усім зміїним народом і, може, навіть Магурою. Кажуть, що коли він помер і розсипали його прах по полонинах, вона пішла в ліс і стала пустельницею. Мрукові дали спокій, аби гнив під яблунею. З часом його гора поросла лісом, і через той ліс зовсім уже не було видно світла. А Мрук навіть тоді не пішов з-під яблуні, і змінилося лиш те, що більше став пити. І ніхто, крім нього, ніколи не дізнався, що уся ця історія була легендою про зміїне серце.
— І це все? — запитує Якуб Шеля.
— Кінець і кадило, хто слухав, той дурило, — хихоче Замазура.
— Дурна ця казка.
— Сам ти дурний.
— Навіть не відомо, що то були за слова, які дали Мрукові чарівну силу.
— Не знаю, чи «чарівна» є добрим словом.
— Баламутиш, котяро.
— Моя справа затемнювати те, що ясне, і скаламучувати те, що прозоре. А якщо тобі цікаво, то пошукай Мрука і запитай сам.
— Але де? Йому сьогодні має бути більше років, ніж мав Старий Мишка, хай йому земля буде пухом. А найімовірніше, що вже взагалі неживий.
— Добрий боже Чорнобоже, Кубо, з тебе такий йолоп, що ти сам міг би бути героєм казки.
— Повідають, що розказування казок — це заняття для дурнів. Більшими дурнями є лише ті, хто ці вигадки слухає.
Так каже Лихий Чоловік. Він схиляється, щоб витягти із сильця молодого зайчика. Звірятко мертве, але віднедавна, його можна буде з’їсти, мухи ще не встигли відкласти в ньому своїх яєць. День гарний, сонячний, світло ллється з неба. Майже літо.
— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Почнемо від початку, тільки ковтнемо що-небудь, бо розповідь не коротка, і на саму думку, що я мав би тобі її переказати, мене вже сушить не знати як.
І Лихий Чоловік починає розказувати:
Ну, почалося все з того, що мене виперли з монастиря. Чого ти так дивишся? Що з монастиря? Ага, не один би сказав, що сам пішов, бо завжди краще виглядає, коли ми кажемо, ніби щось зробили самі, що це був наш вибір. Який хлоп скаже, що його баба з хати на чотири вітри прогнала? Га? Але все це неправда і гівна варте. Мене от з монастиря погнали та й усе, а за що — це вже не твоя справа.
Життя пустельника не дуже відрізняється від перебування в монастирі. Працюєш і молишся. Хіба що не мусиш вставати серед ночі, якщо тобі не хочеться, ані сповідатися надто часто не мусиш, і ніхто тебе не обгавкує, скільки випиваєш. На додаток знайдуться такі, що скажуть, ніби ти розумний, як Соломон, і святий, як сам Петропавло. Хліба тобі принесуть, слоїк смальцю або кварту горілки. Власне кажучи, для самотнього хлопа нема кращого фаху, ніж пустельництво. Подумай про це, Кубо, я тобі поганого не пораджу. Хоча перша зима була важкою. Я, бачиш, дурний був, що пустельництво розпочав на святого Мартина, замість перечекати десь морози й почати на святого Григорія. Холод мені в келію влазив усіма щілинами, а дрова скінчилися ще на руське Різдво. Якби не горілка й дівки, точно би дав дуба. Що ти так дивуєшся? Молодий я був, а молодий — завжди гарний.