Довго ще йдуть через ліс, попиваючи горілку, бо горілка добре п’ється в лісі, і Якуб замислюється, чи це вже кінець оповіді. Лихий Чоловік не такий, як Замазура, не вміє розказувати, і Шеля не знає, чи це кінець, чи ні. Але, найімовірніше, ні, бо старий нарешті продовжує:
Хамом кидає і мотає все його життя. Хам — це листок на вітрі, солом’яний сніп, хвиля на поверхні ставу. Можливо, що з панами й відьмами так само, але вони вдають, що інакше, що це вони уярмлюють вітер, як норовисту кобилу, й кажуть йому віяти, куди самі схочуть; не знаю, ніколи я не був паном ані чарівником. Іноді, одначе, коли я такий п’яний, що аж тверезий, то являється мені в цьому безглузді якийсь глузд, непевний, як нитка бабиного літа. Гризе він мене й не дає спокою. Тоді я славлю Бога, який часом ніби є, а часом його немає, що створив він мене хамом і наказав вести хамське життя. Бо коли ти дозволяєш, щоб вітер тобою шарпав, коли сам станеш шарпанням, тоді ти вже не листок, а камінь, а камінь є створінням досконалим, і ніщо його не хвилює.
Випиймо ще, сину.
Питаєш, що з відьмою? А нічого. Пішла на світанку. Потім ми довго не розмовляли, ой, довго. Так вийшло.
Що це в тебе така міна? Не крути, я ж бачу. Виверти залиш своїй відьмі. Я лихий чоловік і ненавиджу брехню. А, вже знаю — ні, справді, тобі про це йдеться? Чи ми спали одне з одним? Дурний ти, Кубо. Сам собі дай відповідь. І не дивуйся занадто, бо це ще одна відьмівська річ: справи дупою залагоджувати.
Минуло дуже мало часу, і хами покохали відьму. Ну, бо як тут не покохати, якщо вона допомагає лікувати не тільки втомлений дух, але й болі в кістках, і ковтун, і золотуху, а ще помагає завагітніти тим бабам, які цього хочуть, і не завагітніти тим, які не хочуть. Для чого ж тоді потрібна Соломонова мудрість? Навіть дівки не хотіли вже гріти мого шибеника, у кожному разі, не більше ніж одна нараз.
Одного разу я прийшов під хату чарівниці. Смеркалося, і ліс парував мороком і туманом. Нічні створіння та істоти, які живуть у темряві, виповзали з-під бурелому й розсідалися на гілках дерев. Здавалося, що їх більше, ніж зазвичай. Їхній шепіт розносився у вечірньому шумі, але вони не насмілювалися непокоїти мене. Святий муж залишається святим мужем, навіть вигнаний і видовбаний в три дупи, і має знак, видимий для тих, які вміють дивитися. Тільки одне винятково нахабне створіння зачепило мене шкіряним крилом і спробувало вчепитися мені у волосся, але я відігнав його словами, яких колись навчив мене в монастирі Бог або хтось дуже на нього схожий. У папоротях я наштовхнувся на двох примар-дитинчат, що жалібно квилили. Тулилися одне до одного, одне смоктало великий палець на нозі. Я одіслав їх у засвіти; там вони влаштуються по-своєму, якщо якісь засвіти існують. А чи потраплять до неба, чи до пекла, чи в якийсь інший бездонний лімб — не моя це справа. Важливо, що не повинні самі блукати по світі, бо це вже не їхнє місце. Забрали в мене трохи часу ті примари, і поки я з ними закінчив, зробилося вже зовсім темно.
Правду сказати, я не хотів потрапити до відьминого дому. Однак нічний ліс поплутав мені стежки, а може, доклалися до того ще й кілька солідних ковтків самогонки, бо жаль мені стало тих примар-дитинчат, про яких люди думають, що це янголята, і через той жаль мусив випити. Ну, неважливо як, важливо, що потрапив. Світло з вікон її дому заманливо блищало в темній гущавині. Я пішов, хоча й знав, що не слід вірити вогням у лісі.
Іду, дивлюся. На порозі напівлежить хлоп. Очманіло вдивляється в ніч, перебуваючи в дивному ступорі, як кінь, прив’язаний до плоту цілий день, як цепний пес. Тут же лежить бурдюк і напівспалена люлька. Нюхаю, думаю — мак і дурман, хіба так. Заглядаю всередину і аж мушу перехреститися, раз по-римському й для певності трикратно по-руському.
На лежанці, трохи чистішій від моєї, два рогаті чорти педрають бабу, досить навіть гарну й ще молоду. Один чорт має оленячі роги, а другий ріжки маленькі й вкриті шкірою і велике черево. Саму бабу я заледве впізнав, бо на її обличчі малювалася така сама дерев’яна тупість, як у хлопа за порогом. Однак я пригадав, що свого часу вона приходила була до мене, що ніби вже третій рік намагається зі своїм хлопом мати дитину, і нічого не виходить; і хай би вже навіть донька була, необов’язково син, хоча з донькою, відомо, більше клопотів — але хай би була. Але що я, пророк Ілля? Чудесним способом дитини їй не зроблю, а нечудесним не годиться, бо заміжня, а якусь пристойність навіть святий муж мусить мати.