Якуб зовсім збаранів.
— Ко… когут?
Наче на підтвердження цих слів з подвір’я долинуло голосне піяння. Шеля зиркнув через вікно. По плоті з хмизу гордо походжав чорний пихатий півень. Його червоний гребінь і набухлі нарости були найбільшими, які юнак будь-коли бачив. Холодні краплі поту виступили на хлопцевому чолі.
— Кубо, що з тобою? — розхвилювалася Слава. Вона сіла біля нього на лавці, обняла рукою. — Надто довго я тебе тут тримаю, від браку людей у тебе вже паморочиться в голові. Врятувати я тебе врятувала, відгодувати відгодувала, живеться нам добре, і навіть люди нічого не кажуть, бо бояться мене. Може, не треба було мені навчати тебе чарів, може, це зарано було. Ти повинен піти, попрацювати, перемовитися з кимось. Тільки не з Лихим Чоловіком. Я чула, що у Кендзьорів ставитимуть нову хату, бо середній син на Масницю оженився, і ніби його баба вже з животом ходить. Ти хлоп сильний, жилавий; напевно допомозі зрадіють. Іди, виспися, протверезися.
Спантеличений Якуб поплентався на своє горище. Коли настала ніч, а він усе ще висів між явою і сном, прийшла до нього Слава. В темноті вона знову була молодою, пахла травами, як розігріта лука. Міцно втулилася в його тіло й нічого не казала, бо й непотрібно було.
З тією працею — то пустельниця мала, однак, слушність. Наступного дня Якуб пішов у село, пішов неохоче, бо вже відвик від людей. Проте хлопи залюбки прийняли його допомогу, хоча й дивувалися. Один лиш Йоахим Пекелек заперечував і назвав юнака відьминим бахуром. Дали один одному по морді, та й усе; потім капусту з горохом на обід їли з однієї миски й одною ложкою по черзі, бо Якуб забув свою. Шеля повернувся до себе втомлений, задоволений і без жодної непотрібної думки в голові.
Наступного дня знову пішов у село, але нікого за роботою не застав. Була ж бо неділя, але Якуб якось про те забув, бо Слава не визнавала неділь, шабасів ані свят, хоча для рівноваги не дотримувалася жодних постів. У її домі панував вічний понеділок.
Цієї неділі частина хамів пішла до костелу у Фолюші, а частина до церкви у Святковій, за магурським хребтом. Якуб подумав, що, може, й він зайде до костелу, бо давно вже там не був. Коли, однак, за пів години до меси з долини долинуло бамкання недільних дзвонів, Шелю охопила якась дивна огида, і до храму він не дійшов. Зайде через тиждень, подумав, або як матиме потребу, або колись там. Ну.
Він потинявся трохи по лісі, але це не принесло йому розради, і щось гнівне калаталося в нього між головою й грудьми. Тож він повернув до хати пустельниці й досить довго кружляв довкіл, розглядаючись за валами й іншими залишками прадавнього замку Зміїного Короля, про який розповідав Лихий Чоловік. Важко сказати, чи він щось помітив, бо в бескидському лісі повно ярів і крутих пагорбів, які нагадують стародавні укріплення або якісь дивні котячі замки.
Сонце пересунулося на небі, і Якуб повернувся нарешті до Слави, голодний і злий тим родом злості, який буває після змарнованого дня. Ліг спати, коли ще було світло, і снилися йому сни поплутані, як зміїні тіла.
На щастя, наступного дня знову настав понеділок, звичайний і справжній, як окраєць хліба. Якуб по вуха поринув у працю: обтісував букові колоди від бокових гілок і вигладжував сучки великим рубанком. Сучків було немало, тож робота йшла нешвидко. Тим паче, що працював Якуб із Йоахимом Пекелком, і тому думки Шелі постійно кружляли навколо Мрука й почутих останнім часом розповідей. Пекелек виявився добрим товаришем, працьовитим і веселим, хоч, може, надто потайливим. Мусило минути кілька днів, перш ніж Якуб запитав:
— Йоахиме, а що ви знаєте про Мрука?
— Про Мрука? — здивувався той.
— Ага.
— Такі собі балачки, — Йоахим знизав плечима. — Був начебто давним-давно в Бескиді могутній чарівник. Мруком його називали, бо цурався він людей. Душу, кажуть, продав дияволу, і за це його Бог покарав. Замок Мрука провалився під землю, а сам він перетворився на камінь. А чому це тебе так на вигадки потягло?
Тож Якуб розповів те, що почув від Замазури й Лихого Чоловіка. Промовчав тільки про котячу чи когутячу постать того першого. Йоахим слухав і слухав, навіть працювати перестав.
— І що, Йоахиме? Гадаєте, хтось із них є справжнім Мруком? Пустельниця або Лихий Чоловік? Га, Йоахиме?
— Що? Що ти кажеш? Ет, ні, то лиш балачки баб і старих дідів. — Він на хвильку замовк і повернувся до загладжування сучків. Довго не витримав. — Кажеш, що пустельниця краде молоко? І що стара відьма неплідність чортовим прутнем лікує?
— Ну… Так казав Лихий Чоловік, оце й все, що я знаю. А що це має до Мрука?