Цвіркуни виспівували в заростях одну лиш ноту, крі-крі, і це був єдиний звук на світі. Безмовність між Кубою і Ханою тремтіла, як повітря у спекотний день. І дівчина вже знала, що марно віддала своє серце. Було, однак, надто пізно, бо раз подарованого серця не можна так просто забрати назад.
Коли сюрчання цвіркунів уже не можна було витримувати, Хана зіскочила з даху зі спритністю кицьки чи куниці, гримнула кухонними дверми й зникла всередині будинку. Куба обережно зліз із даху й побрів до себе. Пташине серце сховав під сінник. Огорнув його ще й коцом, бо стукотіло як шалене й не давало йому спати.
Повідають, що дідич прибули тоді до села в білій колясці, запряженій шістьма сивими кіньми. Це радше була неправда, бо дідич просто приїхали до корчми в Камениці, тому навіщо мали би брати парадну бричку. Так, однак, кажуть.
Вельможний пан всілися на найзручнішому з крісел старого Кольмана під великою сливою, що росла біля господи з боку дороги. Підкручували вуса, поїдали ругелахи, які приносив, низько кланяючись, жид, і попивали компот, заправлений пейсахівкою, бо пива з нового хмелю ще не було. За його спиною стояли наглядачі, економ чи, радше, уповноважений та інші дворові блюдолизи. Навколо зібрався вже чималий натовп. Селян ніхто не мусив скликати, як ніхто не мусить казати худобі, де розташоване пасовисько чи що наближається час доїння. Самі слухняно прийшли, принаджені панською присутністю, мов нічні метелики, приваблені світлом. Бо й дідич здавалися дивно сяючим, гарним, у світлих штанях і чудово приталеному сурдуті димного кольору, так схожі на ангела чи святого з костельного образа, що тільки падати на коліна.
Тож упали на коліна. Всі, навіть старий Кольман, жид. Дідич підкрутили вуса й повели поглядом по бридких, грубо витесаних пиках. Хами тупо витріщалися, так тупо, що аж недобре робилося. Вельможний пан здолали, однак, огиду й навіть дозволили поцілувати себе в перстень, особливо найгарнішим дівкам. Бо були це пан добрий і ласкавий.
Дідич поплескали себе шпіцрутеном по халяві чобота, яка міцно обтискала литку, і кивнули окружному чиновникові. Той схилився й почав зачитувати борги й заборговану панщину. Один господар заборгував два дні пішої панщини, інший — один день панщини гужової, тобто з використанням власних тварин і плуга. Обох вельможний пан простили, бо були пан добрий і ласкавий.
Господар Мацей Соха заборгував, однак, два дні добровільної панщини; бо окрім визначеної законом роботи на пана деякі селяни мусили додатково відробляти добровільну панщину в кількості, визначеній вельможним паном згідно з його власним рішенням і мудрістю, а часом в натурі, головно зерном, яблуками чи дівками. Тому дістав Соха від наглядача п’ять ударів по голій спині, а його баба три; після чого встали й поцілували панський перстень і пообіцяли з’явитися на роботу на другий день на світанку. Безземельний селянин Пйотр Нев’яровський не відбув трьох днів пішої панщини. Відбути не міг, бо помер на святого Юзефа. Замість святої пам’яті Пйотра дванадцять ударів дали його старшому синові Томашу. Сальця Нев’яровська дістала п’ять ударів березовою лозиною, але тільки тому, що вельможний пан хотіли її як слід роздивитися голу від пояса вгору. Мабуть, сподобалася дідичу, бо покивали схвально головою. Під кінець і Томаш, і Сальця подякували вельможному панові й схилилися до самої землі, наче русини в церкві.
І так воно йшло: одним вину пробачали, іншим затримували. Добрим були дідич і ласкавим.
Прийшла черга й на Кубу, безземельного, тобто хама, який не мав нічого свого й мусив жити й працювати в інших. Коли уповноважений зачитав його прізвище, хлопець не одразу зрозумів, що йдеться саме про нього; він не користувався прізвищем, відтоді як батько вигнав його з дому, коли через необережне поводження з гасом хлопець пустив з димом хатину й половину двору. Усі казали про нього: той Куба від Кольмана, Куба-Шабесник або Худий Куба. Він і сам про себе думав у такий спосіб. І аж Старий Мишка мусив його підштовхнути, коли чиновник удруге зачитав:
— Якуб Шеля. Винен два дні косіння.
Кажуть, що якби в той день дідич були б із Кубою інакше повелися, то багато справ поточилися б інакше, і багатьох кривд можна було б уникнути. Якщо придивитися до часу, то добре видно, що те, що важливе, завжди починається від справ дрібних. Будь від чого починається кохання, те, що приносить щастя, і те, що приносить біль, і те, що приносять одне й друге. Від будь-чого вибухають війни, в яких гинуть великі маси людей, а ті, котрі вижили, спустошуються десь глибоко всередині, і через ту спустошеність важко їх часом називати людьми.