Але Йоахим тільки випростав спину, аж хруснуло, і задивився кудись у далину.
Повідають, що Якубу пощастило, бо Слава послала його до Ясла до коваля Пилипа Рака по новий леміш, підкови і щось там ще. Шеля здивувався, бо вони не мали коня, аби його підковувати, ані поля, щоб орати, але звик не питати багато і просто пішов.
Вертався через три дні з нічим, бо старий Рак поїхав до Пільзна на ярмарок на святої Анни, а Пільзно, мало того, що лежало далеко, так ще й по дорозі треба було минати колишнє село Якуба й двір Богушів. Ні, не пішов. Не хотів іти тією дорогою.
Знав, що щось не так, задовго до того, як почув гіркуватий запах гару. Перше, що він помітив, це брак ластівок. Вони звили гнізда в стодолі пустельниці й завжди в літні вечори літали гострими дугами по небу, розтинаючи його на шматки. Їхні крики були мелодією літа. А зараз нічого, зникли.
Він поквапився і вийшов на галявину. Від Славиної хати залишилося чорне згарище; піч і закопчені рештки стін сумно стирчали, як кістки прадавнього чудиська. Попіл ще як слід не охолов.
Шеля метався, як лис, що потрапив у пастку. На згарище він не відважився ступити. Весь час шепотів ім’я пустельниці, немов хотів її прикликати, але щось всередині не дозволяло йому порушити цвинтарної тиші попелища.
— Слава. Слава. Слава…
Як літанія до старих богів. Літній вечір, золотий і глибокий, глумився над Якубом.
Юнак мало не спіткнувся об скулену на землі постать, яка більше нагадувала купу ганчірок, ніж живу людину.
— Слава?
Але це була не вона, а стара Агата. Слинилася й белькотала щось своєю беззубою мовою.
— Де Слава? Кажи!
Але стара замурмотіла щось собі під носом і зайшлася старечим плачем. Шелі недобре робилося від тих голосінь, і він струснув старою, а коли та й далі вила і вила, зацідив їй кулаком в обличчя. Стара нарешті замовкла, а Якуб відчув себе так, наче вдарив власну матір. З тупої злості на самого себе і за те, що Агата була Агатою, а не його Славою, він ще копнув стару в голову й побіг, куди очі світять. Аби далі. Розпач пік йому нутрощі, а дикі тварини давали йому дорогу.
Не знаючи як, він опинився перед домом Йоахима і Анни.
— Пекелек! — ревнув він. — Пекелек, суко, вилазь!
І Пекелек вийшов. Спокійний, як статуя в костелі. В руці тримав сокиру.
— Чого ти репетуєш?
— Ти убив її! — Якуб вищирив зуби. Мав охоту скочити Йоахимові до горла й роздерти його іклами.
У того навіть повіка не здригнулася.
— Не верзи дурниць. Сухо було, спека. Мабуть, запорошила жар у печі, і нещастя готове. Або блискавка вдарила.
— Не бреши, гаде, ніякої грози не було!
Йоахим і Якуб вдивлялися один в одного, наче коти. Світловолосий хам недбало махнув сокирою.
— А ти не пискуй, — відповів він нарешті. — Дякуй краще Богові, що тебе зберіг. З відьмою трапилося те, на що вона заслужила. А чия рука вогонь підклала, це не має значення. Наговорився вже? То забирайся геть, щоб і з тобою, бува, чогось поганого не сталося.
Може, Шеля й не послухався б, може, голіруч кинувся б на Йоахима, якби з хати не вийшли ще кілька хамів. Двоє, троє, п’ятеро — усіх він пам’ятав по спільній роботі на будівництві хати. Мали затяті лиця людей, які зробили щось погане й готові зробити це ще раз.
Утік тоді Шеля. Втік до лісу, а в душі в нього метався розлючений вовк. Коли не мав уже сил бігти далі, зарився в підстилку. Лишень тоді зрозумів, що довгий час біг на чотирьох. Дихав важко й пробував не думати, що знову він сам, що нікуди не належить і що нічим не відрізняється від дикого звіра.
Заплющив очі, згорнувся клубком і дуже старався не бути.
Снилося йому, що танцюють над ним чорти, той, товстий, із цапиними рогами й той, гарний, з оленячими. Якуб не міг ворухнутися, міг тільки дивитися й думати, що так це виглядає, що все життя дияволи танцюють у нього над головою, що він проклятий і не може нічого з тим вдіяти. У сні, однак, щось зашелестіло в заростях, і з букової гущини з’явився Бог чи хтось дуже на нього схожий. Мав бороду, червоне обличчя й роги, наче старий бугай, і їхав на великій чорній козі. Клацнув божественною пащею, і чорти розбіглися — їх змело, як листя на вітрі, а потім наблизився до Якуба.
Шеля відчув, що хтось ним струшує. Він отямився й побачив над собою бородату червону пику.
— Не спи. Ти не можеш спати. Не можеш тікати. Вставай, Кубо.
Але це був не Бог, а Лихий Чоловік, який на Бога анітрохи не був схожий, хоча вів на мотузці козу. Коза не звертала на Якуба уваги, повністю поглинута скубанням лісної мітлиці.