Тож здається, що немає під сонцем речей важливих, є лишень речі неістотні, або й навпаки, і аби в цьому розібратися, потрібен Божий розум, а не людський, амінь.
Розказують, що того дня Якуб виступив із шереги хамів з високо піднятою головою, хоча насправді Куба мав ноги як із соломи і мало не наробив у штани. Аж мусив наглядач Михаїл, хлоп’яга сухий і жилавий, схопити його за барки й поставити перед вельможним паном.
Дідич побіжно глянули на парубка. Хам як хам, усі вони однакові. Пан уже мали цілком досить тих тупих морд, пан хотіли порозважатися.
— Двадцять і п’ять, — кинув він байдуже.
— Пане, два дні косіння… — невпевнено обізвався уповноважений.
Шляхтич кинув на нього гнівний погляд.
— Будеш мене вчити, щуре канцелярський? Двадцять і п’ять. Кайзер дозволяє. Закон на моєму боці. Ну-бо!
Потім казали, що Якуб стійко витримав усе до кінця й навіть не зморгнув оком. Наглядач періщив його й періщив, а той тільки вдивлявся в дідича, і погляд мав лихий, дуже лихий. А коли пан під кінець підсунули йому перстень для поцілунку, Якуб плюнув на нього, за що отримав ще десять ударів, хоча статути кайзера Йосифа, видані давно тому, казали: щонайбільше двадцять п’ять, і баста. А ще інші розказували, що Куба після дев’ятнадцятого удару впав на землю непритомний. Дідича цей хамський непослух дуже розсердив, тож наказав дати йому ще десять ударів, хоча закон казав: найбільше двадцять п’ять, і баста.
Як воно насправді було, цього й сам парубок не пам’ятав, бо після тридцять п’ятого удару не був уже Кубою ані Якубом, тільки болем. Біль пульсував у його тілі й напливав на очі фіолетовим мороком. Морок цей раз по раз зблискував образами, й хлопцеві здавалося, що бачить Мальву, яка походжала туди й сюди. Ходила в тлумі селян, ходила між дворовими й за спиною шляхтича. І ніхто її не бачив, один тільки Куба.
— Ну, а тепер музика. — Дідич потерли руки від утіхи. — Співати, хами, танцювати й радіти. Це корчма, а не цвинтар.
Бракувало однак скрипаля Йонтка Гаци, бо виявилося, що заборгував він пішу панщину, а може, гужову, й наглядач, відраховуючи удари, перебив був йому два пальці. З шеренги виступили контрабасист і барабанщик, але з контрабаса й бубнів не створиш справжньої музики. Тоді хтось шепнув, що Рубін Кольман має в скрині кларнет, тож дідич примусили старого грати. Кларнет був старий, запльований і хрипів, проте вельможний пан дратувалися й нервово трусили ногою, тож селяни щосили почали співати, танцювати й радіти.
Куба отямився під плотом, коли вже ніч спиналася на небо. Кольман усе ще терзав кларнет, а селяни співали, що їм тільки приходило в голову. Дідич танцювали в самій гущі й брали до танцю то одну дівку, то другу, і їм зовсім не перешкоджало, що єврей грає єврейські мелодії, а хлопи співають хлопські пісні.
На якусь мить привиділося парубкові, що пан танцює з Мальвою, що це вона його веде, що вистрибує і сміється, як дияволиця. Коли, однак, зморгнув, дівчина зникла, а дідич не танцювали, бо були зовсім п’яні, оббльовані аж по коліна й ледве трималися на ногах, а наглядач і уповноважений провадили його до брички.
Повідають, що немає на світі вдячності більшої, ніж зміїна вдячність. Куба, однак, не знав цього, коли за кілька днів після дідичевого візиту подався на панщину відробляти заборговане косіння і надибав біля джерела змію.
Джерел у горах сила-силенна, бо кожна долина, навіть найменша, має свій потік, а кожен із тих потоків береться з різних струмочків, що течуть гірськими ущелинами. Біля деяких із тих джерел, званих мофетами, не слід лягати ані засинати, бо можна більше не пробудитися; повітря-бо там важке, і не можна ним дихати. Люди про це знають, знають і деякі дикі тварини, але вже вівці, наприклад, ні. Вівці-бо дурні, і їх треба пильнувати, бо готові заблукати, куди не треба, й задушитися на смерть.
Молода змія, що грілася на камені, видно, теж цього не знала. Мофета била струменем з-під коренів великої липи, всипаної квітами, як молода панна. Раннім літом усі липи стають гарними, але особливо ця, яка завжди родила стільки квітів, що аж гілки гнулися. На змію Куба набрів, коли зробив собі перерву від косіння і, всівшись на найнижчій гілці дерева, жував білий хліб із кмином, хроном і шавлією. Сонце вже стелилося по луці, липневий вітерець охолоджував розігріте тіло й робив не такими болісними жовті синці після панських ударів.