Свято, ну де ж ти, де ж ти, моя чудова білява кицько?
Я ледь стримав крик, коли побачив у воді червоне павутиння крові… Ні, ні, ні. Не може бути.
А от і тоненька біла рука.
Я схопив її і вклавши всі свої сили у стрімкий ривок підняв дівчину з глибини на поверхню.
Свята була легенька, як малесенька мушля із перлиною. Часу роздивлятися, що із нею сталось, у мене не було. Я розумів — аби її врятувати треба швидше плисти до берега.
Я гріб руками так сильно, як тільки міг. Кожен наступний рух давався мені складніше, аніж попередній, я швидко видихався. Ну де ж цей чортів берег? Де цей паскудний, проклятий Богом берег?!
Раптом чиїсь сильні руки перехопили мою ношу. Я побачив блискуче золоте кільце на пальці. Це був пан Ларс.
У нього була прострелена нога, та це не завадило йому зайти по пояс у воду і перехопити у мене Святу.
Він узяв дівчину під одну руку, я — під іншу, і спільними зусиллями ми, нарешті, дотягли білявку до берега.
Я глибоко вдихнув повітря — нарешті я зміг це зробити — і воно прорвалось у груди, наче полум'я. Я закашлявся.
Ларс вже порався зі Святою.
Я підповз ближче. Все ще не розуміючи, чи жива вона, я взяв її за руку. Пульс було ледь чутно. Тоненький потічок крові застиг на білому високому лобі. Очі були заплющені.
— Що з нею? — у відчаї спитав я.
— Вона впала у воду з величезної висоти, — істерично гавкнув на мене Ларс таким голосом, якого я навіть не чекав од нього, і повернув обличчя Святи набік.
Він знав, що робить. Звичайне розведення і зведення рук, дихання із рота у рот — все це я бачив багато разів по телевізору. А пан Ларс, напевно, не раз у житті робив штучне дихання. Він рухався впевнено і сконцентровано. Йому можна було довірити навіть найдорожче. Навіть життя Святи.
Порівняно із детективом я відчував себе непотрібним шматком м'яса, що його прибило до берега…
Навіщо я тут? Чому я чекаю, чи прийде ця дівчина до тями? Навіщо я їм обом — і Святі, і Ларсу — здався? Незнайомець, що став у пригоді — і все. Хіба від моєї присутності їм стане легше?
Свята почала кашляти. У мене нарешті забилося серце — здається, воно забуло про свою основну функцію, і приголомшливий рятувальний заплив я робив взагалі без його допомоги…
— Свято, дитинко, люба моя, — не міг заспокоїтись Ларс. Він цілував її руки, шепотів щось тепле. — Не буду більше. Не буду ніколи від тебе вимагати чогось. Я все розумію. Хочеш бути вільна — добре! Я згоден, чуєш. Лише живи, живи…
Свята нарешті побачила пана Ларса. Побачила вона і мене.
— От бачите, — промовила вона хрипко і посміхнулась. — Я ж казала, що кицька вела мене недарма… Вона вказала тобі шлях. Так, Джоне?
Свята була жива. Боже, дякую тобі, вона жива!
Я сидів на пірсі, звісивши ноги зі свого бетонного постаменту. Сонце вже майже зайшло за обрій. Темне лазурове море дихало хвилями.
Безглузді чорні окуляри, що ми купили разом зі Святою, робили світ навколо мене більш контрастним і яскравим, аніж він був у житті, в якому я ще не мав таких окулярів. Усвідомлювати це було приємно, хоча й трохи болісно.
Рожевий телефон раптом почав мелодійно дзеленчати і вібрувати у мене в джинсах.
Механічно я підняв слухавку.
— Джоне, це ти?
— Я.
Зі мною говорила Свята. Ніжний, м’який голос. Блакитні очі… Золоті, наче сонячні промені, прядки…
— Джоне, як ти?
— Дивлюся на море… — я відповів правду.
— З тобою все гаразд? Я почала хвилюватися… Не знаю, може, це через спалахи на Сонці… А може, через кицьку… То ти як?
— Я не знаю… — знову не збрехав.
— Джоне, мені так хочеться додому…
— Мені теж.
— Мені погано, Джоне… Я скучила за тобою. І мені шкода, що змусила тебе хвилюватись за мене. Ти ж хвилювався?
— Так.
— Ларс тебе не ображав після того, як мене відвезли у лікарню?
— Ні.
— От і добре. Дивись, на небі з’явилася перша зірка. Я постійно забуваю, як вона називається. А ти знаєш?
— Мабуть, то планета Венера.
— Ти її бачиш?
Я підняв голову до неба… Зірка? Вона десь там… велика і яскрава…
— Так.
— Я теж, — Свята замовкла. Я зрозумів, що вона просто дивиться на небо так само, як і я.
— Джоне, ми ще зустрінемось?
— Не впевнений.
— Але я сумую без тебе… Ти мусиш побачити кицьку ще раз… Розумієш, я тобі не казала. І Ларс, напевно, не казав. Але тепер ти мусиш знати — всі, хто зі мною так чи інакше пов’язані, починають розуміти дещо більше, ніж раніше… З тобою теж це станеться. Ти змінишся. Мусиш змінитися… Такий вже у мене талант…
— Добре… — я набрав повні груди повітря і зауважив: — До речі, мене звати Ян.