Весілля дрібнолюдків
Мандрований скрипаль Войтко мав таку славу, що в один день не раз доводилося йому грати на кількох весіллях. Кожному хотілося затягнути саме Войтка на забаву. Замолоду він ніколи не відмовлявся, але з віком не було для нього більшого щастя, ніж коли повертався, заробивши трохи грошей, до своєї хати у Винниках. І хоч була та хата стара, як світ, і згорблена так само, як і її господар, але тільки в ній він чувся в захистку і затишку. У вільні від мандрів дні, а вони наставали у піст, любив Войтко сісти собі на призьбі і смалити файку.
Був квітень, до Великодня залишалося яких два тижні. Войтко сидів на призьбі і думав, чи вдасться йому на Паску розговітися, а чи й далі буде постити. Аж тут з-за кущів несподівано вискочив заєць. Войтко отетерів, бо щоб зайці попід хатою бігали, то ще такого не видів. Але він здивувався ще більше, коли побачив, що заєць був запряжений у маленьку золоту бричку, в якій сидів маленький чоловічок у зеленому каптані і червоному капелюшку. Войтко відразу здогадався, кого він бачить перед собою, але від несподіванки роззявив так широко рота, аж йому файка випала. Бричка зупинилася біля скрипаля, бравий козарик, вискочивши з неї, скинув капелюха, вклонився і промовив:
— Шановний пане Войтку, чи не були б ви такі ласкаві, аби прибути до мене в суботу на весілля? Я видаю свою доньку.
Войтко продовжував сидіти з роззявленим ротом. Він оговтався тільки тоді, коли козарик нагнувся, підняв файку і подав йому.
— Дя... дякую, — проказав скрипаль, але більше ані слова не годен був з себе видушити.
— Пане Войтку, ми вам віддячимо, — продовжив козарик. — В суботу увечері ми вас чекаємо під горою Жупан.
Після цього несподіваний гість зник, а Войтко знову заглибився у свої роздуми. «Е-е, є Бог на світі, коли послав мені заробіток перед святами. От тільки, що ж я тим малюкам заграю? Хіба ж я знаю їхні танці?»
Але, як надійшла субота, Войтко вбрав чисту білу сорочку, підстриг вуса і подався до гори Жупан. З лісу віяла вечірня прохолода і скрикували птахи, лаштуючись на нічліг. Войтко зупинився біля підніжжя і роззирнувся.
— Агов! — почулося з-під ніг. — Доброго здоров’я. А ми вже вас чекаємо.
З трави вигулькнув знайомий козарик.
— Ходіть за мною, — гукнув він і побіг так швиденько, стрибаючи з каменя на камінь, що скрипаль ледве за ним встигав.
Несподівано козарик вдарив по горі прутиком, гора розступилася, і відкрився вхід до печери. Войтко слухняно тупцяв за проводирем, дивуючись, звідки тут світло береться, що все довкола осяяне, як у палаці. Незабаром вони опинилися у прибраній квітами залі, де столи вгиналися від страв і напоїв. Але все там було дуже маленьке, якраз на зріст козариків. Келихи завбільшки з наперсток, тарілки і миски завбільшки зі шкаралупку горіха, ножі та виделки, як сірнички. На чолі стола сиділи молодята вбрані у святкові строї, перед ними височів заквітчаний коровай. «Ого, усе як в нас», — здивувався скрипаль.
Його посадили на кам’яному виступі перед дубовим пеньком, на якому було з десяток маленьких пляшечок вина і ціла гора мисочок зі стравами. Козарики передбачили, що для людини їхні порції просто смішні. Войтко не дав себе довго просити, і щойно тільки гості випили за здоров’я молодих, взявся за вгощення. Зайве й казати, що Войтко пив не келихами, а цілими пляшками. Правда пляшки ті були завбільшки зі сливку.
Та ось настала пора на танці, і насеред зали вийшла невелика капела музиків. Мали вони бубон, скрипку, бас і цимбали. «Нащо вони мене наймали?» — здивувався Войтко. Але коли та капела заграла, усе стало зрозумілим, бо то не була гра, а якась жахлива какофонія: рипу-рипу, скрипу-скрипу, — хоч вуха затуляй. Тоді Войтко узяв скрипку і заграв такого штаєра, що враз усі козарики вибігли з-за столів і закрутилися у вихорі танцю. Маленькі музики, зачувши гру Войткової скрипки, на хвильку перестали грати і уважно прислухалися, а тоді стали йому спочатку несміливо, а далі з усе більшим завзяттям підігравати.
Цілу ніч з перервами Войтко веселив козариків, які дуже втішилися, що він навчив їхніх музик стільки чудових мелодій. А над ранок, коли натомлені господарі почали вкладатися спати, козарик, який запросив скрипаля на весілля, віддячив йому тим, що насипав повні кишені лісових горішків. Войтка така оплата дуже здивувала і пригнітила, надії на те, що він зможе гідно відсвяткувати Паску, розприслися, як сон. Але він нічим не зрадив свого розчарування, ґречно подякував і почимчикував додому.
Біля своєї хати скрипаль висипав горішки на лаву, на якій він щодня залишав вгощення для білочки, що любила до нього навідуватися. Зазвичай він їй залишав соняхове і гарбузове насіння та сушені яблука, але лісові горішки мали би їй смакувати більше, подумав Войтко і завалився спати.
Прокинувся він пополудні. Щось його муляло в боці. Опустив руку в кишеню і намацав ще одного горішка. Та коли його витяг, то подумав, що сон ще продовжується: горішок був із чистого золота. Войтко зірвався з лежанки, вибіг на подвір’я і — до лави. Побачивши шкаралупки, затамував подих: невже білочка встигла їх усі розгризти? Але ось щось зблиснуло у траві. Що це? Золотий горішок! А ось другий, третій! Ні, не всі вона ще розгризла, хоч і намагалася. Всього Войтко відшукав лише п’ять горішків, хоча було їх удесятеро більше. Але й того виявилося досить, аби він міг уже решту життя жити в достатку.
Біла корова
У Білогорщі ніяк не могли дати раду з вовками, котрі нападали на пасовиська. Що не вижене пастух корів, то обов’язково без одної-двох повернеться. Вовків розвелося тоді у довколишніх лісах дуже багато і всі вони ходили люті й голодні. Врешті корів узагалі перестали виводити на пашу, а годували їх скошеною травою.
І от саме на ту пору одній бідній сироті з’явився у сні маленький чоловічок і сказав:
— Піди до війта і в пастухи попросися. Скажи, що знаєш, як вовкам дати раду.
— Але ж я не знаю!
— На пасовиську дізнаєшся, — відказав дрібнолюдок і зник.
Дівчинка оповіла свій сон бабусі, з якою жила у старенькій бідній хатині. Бабуся подумала, подумала і вирішила піти до війта разом з онучкою. Та коли війт їх вислухав, то став сміятися:
— Куди тобі такій малій та корів перед вовками вберегти. Тут оно дорослі пастухи не годні були впоратися.
Але дівчинка і бабуся уперто стояли на своєму і таки переконали війта довірити білогорську череду дівчинці.
— Добре, — погодився війт. — Якщо ви такі вперті, то нехай мала завтра вижене череду. Але одна умова: якщо хоч однієї корови забракне, то підеш до господаря, чия корова згинула, у найми. І будеш у нього працювати доти, доки не відробиш корови.
Вранці-раненько погнала дівчинка череду на пасовисько. Дорога вела попри гай, і ось, коли вони його минали, з гаю вийшла біла-пребіла корова і пристала до череди. Цілий день до пізнього вечора паслася біла корова з громадською чередою і жоден вовк не посмів напасти, а коли дівчинка погнала череду назад, біла корова зникла у гаю, мовби її й не було.
Ціла Білогорща тішилася з того дива, що маленькій дівчинці вдалося те, чого не вдалося дорослим.
З дня на день випасала вона череду, і щодня біла корова разом чередою паслася, а вовків і слід пропав.
Люди так були вдячні дівчинці, що вибудували для неї і її бабусі новеньку хату з дубових колод та ще й одежі надарували і харчів. А коли стали дівчинку розпитувати, яким чином вона змогла корів уберегти, то почули історію про білу корову, яка паслася з чередою. Знаючі люди відразу здогадалися, що та корова належить лісовим козарикам-дрібнолюдкам.
— Доки ти її будеш випасати, — сказав війт, — доти вовки череди не зачеплять. Тому опікуйся нею, а добрі чоловічки тобі віддячать.
І справді, біла корова почала щодня приносити на розі почепленого за ниточку золотого дуката.
Дівчинка незабаром розбагатіла, а коли вона виросла на вродливу дівчину і вирішила зайнятися власним господарством, череду передали іншому пастухові. І він так само пильнував білу корову, як власну зіницю.