Так би було й донині, якби не трапився один захланний господар, який вирішив, що така незвичайна корова мусить коштувати немалі гроші. От він упіймав її та й поволік на базар. Та не пройшов із нею і ста кроків, як корова перетворилася на стару дуплаву колоду.
Звідтоді вже ніхто ніколи у Білогорщі не бачив білої корови.
Тютюнець
Один бідний чоловік з Майорівки пішов попросити хліба у свого багатого брата, який мешкав у Винниках і мав велику господарку. Та як на біду був той брат таким скупарем, що не дав навіть сухарів.
— Піди зароби собі, то й будеш мати, а я для жебраків хліба не тримаю.
Мусив чоловік вертатися ні з чим додому, йде і журиться, бо діти будуть питати його, що він приніс, а він тільки руками розведе. Назад він вирішив іти лісом, аби скоротити дорогу. Іде він, іде, а тут і звечоріло, туман легенький опустився на землю, і чоловік наддав ходи, щоб чого доброго не змилити шляху. Коли це десь із кущів пролунало:
— Гей, добродію! Зачекайте!
Голосок був тоненький, писклявий, і чоловікові здалося, що то йому почулося. Він роззирнувся, але нікого не помітив. Та тільки-но зробив крок, як знову той самий голосок його зупинив:
— Зачекайте, добродію!
— Хто це?
— Та я! — озвалося просто із-під його ніг.
Чоловік нахилився і побачив козарика у траві.
— Візьміть мене з собою, — попросився той.
Чоловік узяв козарика на долоню і посадив собі на капелюха. Там козарикові було дуже зручно мандрувати і він, вигідно розвалившись собі, став наспівувати якусь веселу пісеньку. Отак ішли вони лісом, а туман перед ними розступався і чоловік уже не брав собі до голови, що може заблукати.
— Добродію, скажіть, — озвався козарик, — а чи нема у вас часом якої люлечки посмоктати?
— Є, чому ж нема. От тільки тютюн скінчився.
— Не біда. Я маю.
Чоловік подав йому люльку і кресало, козарик натоптав люльку запашним тютюнцем і з задоволенням став димок кілечками випускати.
Коли вони опинилися біля Медової печери, козарик сказав:
— Ну, пане добродію, я вже на місці, — а опинившись на землі, додав: — Гарна у вас люлька.
Посмокчіть і собі мого тютюнцю. Бувайте здорові.
— Ідіть здорові, — помахав козарикові рукою чоловік і рушив далі.
Іде він і дивується, який же тютюн смачний у козарика, такий добрий, що аж у голові просвітліло і смуток розвіявся. Але водночас щокроку чоловік почав відчувати на голові якийсь тягар. Таке враження наче на капелюх йому ворона сіла. А може, й не ворона, а ціла чапля. Яке там чапля? Дві чаплі та ще й з бузьком!
Ой! А то що за біда? Капелюх від тягаря аж на носа йому наліз. Чоловік узявся за криси, обережно зняв капелюха з голови і ахнув: великі коштовні камінці оздоблювали його старого зачовганого капелюха, а кожен камінець був штудерно пришитий золотою ниточкою та так, що матерії і видно вже не було. Ото чудасія! Чоловік сховав капелюха за пазухою та чимдуж кинувся додому. А там уже радощів було без меж.
Золото козариків
В Медовій печері на Майорівці колись не раз бачили козариків, як вони ходили, присвічуючи собі ліхтариками. Одного разу попри печеру їхав на возі селянин Стефан із Зубри з жінкою. Раптом він почув, що з печери долинає якийсь стукіт, мовби хтось довбав камінь. А за мить помітив світелко, що блимнуло біля печери і зникло. Скільки він уже не їздив цією самою дорогою, але ще ніколи не чув, аби там щось стукало.
— Зачекай мене тут, — сказав селянин до жінки, — щоб я скис, коли тут не скарби добуваються.
Жінка пробувала його стримати, але намарне — він поквапився до печери і сміливо зайшов усередину. Спочатку там було темно, і тільки вглибині щось блимало. Селянин зробив кілька кроків і незабаром опинився у яскраво освітленій галереї. На кожному кам’яному виступі світився ліхтарик, а безліч козариків ритмічно цюкали в стіни маленькими кайлами. Зі стін вилітали золоті зливки і котилися додолу, а інші козарики збирали їх у кошики і дуже тішилися, коли вдавалося видобути якийсь більший шмат.
Селянин дивився, стоячи у тіні, мов заворожений, пожираючи очима повні кошики золота. Аж ось один козарик ударив кайлом з усієї сили і зі стіни вилетіла золота брила завбільшки з котячу голову. Враз усі козарики застрибали від радощів, заплескали у долоні і стали співати якусь героїчну пісню. Це видовище так розвеселило селянина, що він не стримався і розреготався. У відповідь пролунав гучний гуркіт і враз усе згасло.
Жінка селянина почула знадвору той гуркіт і з завмиранням серця кинулася до печери, але не змогла пройти і кількох кроків, бо стеля різко опадала, а повзти вона не відважилася. Повернулася назад і чекала на свого чоловіка, але, так і не дочекавшись, подалася додому. Вранці вона пішла до священика і розповіла йому про все. Той її потішив і порадив, аби рівно за рік пішла на те саме місце, бо є надія, що чоловік її вийде з печери.
Так вона і зробила. З печери знову долинало постукування молоточків, а вглибині блимало світло. Жінка увійшла до печери і побачила, що стеля піднялася настільки, що можна вільно рухатися. Вона дійшла до освітленої галереї і зупинилася заворожена видовищем. Козарики були настільки захоплені роботою, що нічого не помічали. Тут вона побачила і свого чоловіка. Він бив кайлом у стіну і виглядав на цілком спокійного. Жінка пробувала якось тихенько звернути його увагу на себе, але той ані на мить не відірвався від своєї роботи. Врешті жінка гукнула:
— Стефане! Ходи до мене! То я, твоя жінка!
Враз світло згасло, пролунав гуркіт, посипалося каміння, і печера ув’язнила жінку разом із чоловіком. Кажуть, що вони мусять там залишатися аж до судного дня.
Чарівники і відьми
Коли зимовими сніжними ночами на Лисій горі збиралися відьми-вітрениці, тоді віяли морозні вітри з метелицями. Вітри завівали в димарі й гасили каганці по хатах. Відьми дуже мерзли і залітали в димарі погрітися, а при цьому страшно стогнали і завивали. І тому люди запалювали на Лисій горі багаття, аби відьми могли собі грітися.
Чари
Парубок Кирило закохався в доньку коваля Парасю, але вона мала собі на оці іншого, і бідний хлопець дуже тим переймався. Надаремно купував їй персні, стяжки і хустки. Парася радо приймала дарунки, але потім сміялася з нього.
Кирило терпів, терпів, аж врешті подався до чарівниці. Та звеліла йому добути пучечок волосся і кусник полотна з сорочки дівчини та прийти опівночі. Хлопець виконав це завдання і прийшов в умовлений час.
Ніч була тиха, ясна, повний місяць легко ковзав у небі. Чарівниця розпалила у печі вогонь і почала кадити по хаті якимись зелами, а потім, взявши пучечок волосся і клаптик полотна, потримала над димом з того зілля і щось зашепотіла, а вкінці голосно загукала:
— Прийди, Парасю! Заклинаю тебе іменем того, хто силу має і мене, і кожного, і тебе в одну хвилю з землі до пекла занести. Прийди! З’явися!
Хлопець від тих вигуків тремтів зі страху і мовчки молився. Раптом чарівниця крикнула:
— Вже йде!
Зірвався вітер, зашуміли верби, застогнали сови і, мовби із-під землі, пролунав якийсь вереск. Двері розчахнулися, парубок здригнувся, і в хату увірвався вітер, а на порозі з вибалушеними очима з піною на вустах з’явилася Парася. Вона важко дихала, так, ніби подолала велику дорогу. Чарівниця узяла зілля і стала обкурювати ним дівчину, а потім, силою розтуливши їй зціплені зуби, влила в уста кілька крапель якогось напою, втяла пучок волосся з коси і, обкуривши зіллям, стала щось шептати.