І тут видиво зникло. Чарівниця віддала Кирилові пучок волосся, і сказала:
— Йди додому і будь спокійний. Парася буде тебе кохати. Але нікому не розповідай, що ти в мене був.
Парубок сів на коня і вернувся до села. Сталося так, як обіцяла чарівниця, ковалівна віддалася за Кирила, але прожили вони разом не довго. Дівчина поводила себе так, ніби перебувала у сні, часто марила, вставала по ночах і тинялася подвір’ям, а на ранок нічого не пам’ятала. І тоді Кирило не витерпів, подався до магістрату і розповів усе райцям. Відьму упіймали і спалили, а Кирило за те, що вдався до чарів, мусив місяць відпрацювати на міських будовах. Парася повернулася до батьків і за якийсь час нарешті прийшла до тями, не пам’ятаючи, правда, нічого з того, що з нею трапилося.
Сажотрус і відьма
Влітку 1826 року у Львові сталася надзвичайна подія. Одна відьма захотіла помстити місту за те, що магістрат стратив її чоловіка, старого злодія. Вона вирішила наслати на місто морову пошесть. Для цього їй треба було три ночі підряд облетіти навколо міста, промовляючи закляття.
Першої ночі, коли відьма облітала Львів, її побачив один молодий сажотрус, який допізна чистив комини на Ринковій площі. По-правді кажучи, він побачив не відьму, а якусь чорну хмару, що мала обриси людини.
Про побачене він розповів старому знахареві зі Збоїськ, і той сказав, що мусить сам подивитися на хмару. Вночі вони вилізли на дах і стали чекати. І ось бачать — летить щось чорне, розкинувши руки. Знахар відразу розкарячив ноги, нахилився і подивився на хмару з-під ніг. Потім випростався і сказав:
— Це відьма. Щоб я скис, коли вона не замислила якоїсь капості.
— І що ж нам робити?
— Вилий зі срібла кулю і спробуй її поцілити. Як буде над тобою пролітати, то ніколи не схибиш.
Щоб виготовити кулю, сажотрус віддав срібний перстень, єдину коштовну річ, яку мав і збирався подарувати своїй коханій. Третьої ночі сажотрус виліз на дах Ратуші, наладував рушницю і став чекати.
Раптом він побачив величезну чорну хмару, яка летіла над містом. Як тільки вона опинилася над ним, сажотрус вистрілив. Небо осяяла блискавка і заторохтів гучний грім. Хмара розприслася, а з неї випала жінка з розпатланим волоссям і стрімко почала падати. Перед смертю відьма намагалася розірвати хороброго сажотруса, але промахнулася і, врізавшись у вежу Ратуші, розсипалася на порох.
Від сильного удару Ратуша захиталась і наступного дня пополудні з тріском завалилась. А хороброму сажотрусу вдячні львів’яни виплатили значну суму грошей і подарували новий чорний костюм зі срібними ґудзиками.
З тих пір у Львові поширилося повір’я, що доторк до сажотрусового гудзика приносить щастя.
Відьмине масло
У Рясному жила вдова, яка займалася чарами, а ночами частенько літала на Лису гору. Одного пізнього осіннього вечора вертався з ярмарку возом молодий гончар, і застала його ніч у Рясному. Та якби тільки ніч! Якраз вітер знявся, небо заволокло хмарами і ось-ось мала розгулятися буря. Не було іншої ради, як попроситися на нічліг до вдови, котра була йому далекою родичкою. Правда, про те, чим вона займається, він щось чув, але не дуже йняв віри.
Вдова постелила йому на лаві коло печі, а сама продовжила поратися на кухні. Чоловік був здорожений, то хутко заснув. Прокинувся він серед ночі від гуркоту грому. За вікном блискало і лопотіло зливою. Крізь примружені очі побачив, що вдова заходилася збивати масло. Річ звична, але увагу чоловіка привернуло те, яким саме чином вона те масло збивала.
Вдова налила до маснички води, а потім з маленької скриньки, що лежала на полиці, взяла пучку якогось порошку, сипнула її до маснички і стала збивати. Не минуло багато часу, як вона виловила здоровий кусень масла, яке з вигляду не відрізнялося від будь-якого іншого. Після того вона задмухала свічку і теж вляглася спати.
Вранці чоловік збирався додому. Вдова йому хутенько зладила сніданок і, коли вибігла надвір сипнути курам зерна, він підскочив до скриньки і взяв собі у кишеню жменю чарівного порошку.
Вдома він першим ділом вирішив випробувати відьмацьку штучку. Налив до маснички води і сказав жінці збивати масло.
— Звар’ював чи що? — здивувалася жінка. — Яке з води масло?
— Ти збивай, зараз побачиш.
Жінка почала з недовірою товкти воду, а чоловік тим часом узяв пучку порошку, сипнув її до води, і вода враз побіліла, а за кілька хвилин збилося й масло. Жінка не могла надивуватися цьому диву. Тоді тільки чоловік признався, звідки він чарівний порошок добув.
— О-ой, чує моє серце, що добром це не закінчиться, — сказала жінка. — Невже ти думаєш, що вона не помітить?
— Та там того порошку багацько було, не помітить.
З тих пір вони щодня збивали велику грудку масла і жінка виносила її на базар. Одного разу вона повернулася і розповіла, що бачила вдову.
— То й що? — стенув плечима чоловік, хоча відчув у душі тривогу.
— А нічого. Підійшла, спитала, кілько коштує масло, спробувала його на смак.
— І все?
— Ні, не все. Подивилася на мене так, ніби я їй щось була винна і пішла. Я казала тобі, що добром не скінчиться.
— Ей, не бери собі дурного до голови.
Але вже тої самої ночі хтось постукав у вікно і гукнув:
— Де взяв, там верни!
Чоловік і жінка прокинулися і затамували подих. Хтось продовжував стукати у вікна і гукати:
— Де взяв, там верни!
Голос не належав удові, і це їх найбільше тривожило. Хто то міг бути? Жінка штурхнула чоловіка під бік і звеліла йому негайно викинути у вікно той порошок. Той покректав незадоволено, але що стукіт у вікно не припинявся, то взяв пуделочко з порошком і викинув у вікно. У ту ж мить стукіт влігся і настала тиша.
Твардовський і учень
Якось чорнокнижник вийшов увечері прогулятися і залишив ключа в замку до своєї кімнати, а студент, помітивши це, проник до покою. Там на столі побачив книгу з чорними сторінками, на яких білими літерами були виписані різні закляття.
Студент ледве встиг прочитати півсторінки, як раптом з’явився перед ним чорний карлик з великою, як баняк, головою, очі його світилися вогнем.
— Чого мене викликав? — гаркнув карлик громовим голосом.
Студент з переляку завмер і не в змозі був слова вимовити. Розлючений карлик вдарив його по голові кулаком і студент загинув на місці.
Коли ж чорнокнижник повернувся додому і знайшов у своєму покою мертве тіло свого учня, то тільки глянувши на розкриту книгу, відразу усе зрозумів і вмить закликав сатану.
— Навіщо ти забив нещасного молодика? — спитав розгніваний чорнокнижник.
— А тому, — відказав злий дух, — щоби він не виказав таємниці всім тим, хто не повинен про це знати.
— А ти подумав, що я тепер поясню його батькам, друзям, де він подівся? Тепер не залишається нічого іншого, як тобі у нього перевтілитися і жити його життям аж до фізичного скону.
Так воно й сталося. Кажуть, що цим студентом був сам Лагодовський, який пізніше став магнатом-розбишакою і прославився своїми страшними подвигами на всю Галичину.
Як Лиськевич опинився у Львові
Колись чорнокнижники утворювали своєрідну касту, трималися купи і берегли свої таємниці і свою майстерність, як зіницю ока. А як хтось уже пристав до їхнього товариства, то не мав права покинути і з людьми спілкуватися.
Жили чорнокнижники у дрімучому лісі в Карпатах.
На випадок, якби хтось вирішив їх покинути і втекти, існував на це свій спосіб. Портрети усіх чорнокнижників висіли на стінах у великій залі і, коли хтось таки тікав, то чорнокнижники стріляли з пістоля у портрет втікача, і куля доганяла його, де б він не перебував.