У місті чоловік спродав пшеницю, половину грошей сховав, а на решту накупив ікон, хрестиків, священних книжечок, житій святих, євангелій і з цим товаром помандрував по містечках і селах, вигідно розпродуючи свій товар. Через десять місяців він розпродав усе і повернувся додому.
Дружина, побачивши його у вікно, схопила на руки маленького синочка і вибігла назустріч. Тільки тепер селянин зрозумів, чию душу він записав чортові. Бо ж, виїжджаючи з дому, не знав, що у нього народиться син.
Що робити? Засумував селянин, затужив, плаче потайки, але жінці нічого не каже. За тиждень дитину охрестили і назвали Нечаєм.
Минав час, хлопець виріс. Був тихий, скромний, покірний і розумний не по роках, так що всі полюбили його. Батько віддав його у монастирську семінарію і з тривогою очікував, коли ж за його сином зголоситься чортяка.
Врешті ця тривога кинулася в очі синові і він вчепився у батька, аби той довірився йому і поділився тим горем, яке гризе його серце.
— Та як же мені не плакати і не журитися, синку мій дорогий! — відповів батько, — скоро надійде термін твого висвячування, а я боюся, що воно може не відбутися, бо ворог людський не спить і не дасть нам дочекатися щасливої хвилини...
Тут він і розповів синові усе.
— То от, чому ти сумуєш! — вигукнув Нечай. — Не журись. Я думаю, нема чого нам чекати, заки той дідько припреться. Я сам піду у пекло і заберу у нього твою угоду. А ти надійся на Бога і молися за мене.
По тих словах Нечай попрощався з батьками, узяв кропило, освячену воду і крейду, помолився Богові і рушив у дорогу.
Йшов Нечай день, ішов другий, а на третій забрів у глухі нетрі і зустрів старого діда, що сидів на дубовому пні з великим костуром у руці, схиливши голову на груди.
— Стій, хлопче! — крикнув йому старий, піднімаючи костура. — Хто ти такий, що посмів забрести туди, куди вже двадцять років жива душа не потикалася?
— Звати мене Нечай, а вчуся я на священика.
— І куди йдеш?
— До пекла, забрати батьківську угоду з бісом, якому він продав нехотячи мою душу.
— Он воно що! Ану-ну сядь, хлопче, та вислухай, що тобі розповість нещасний дід.
Нечай сів на камені, а старий опустив свою палицю і, зітхнувши, почав:
— Щоб ти знав, що я розбійник Мадей!.. Уже сімдесят п’ять років, як я живу в цих лісах зі своїми одинадцятьма братами. Жили ми грабунками... Скільки є волосся на моїй голові, зірок на небі, листя на деревах і піску на берегах морських, стільки на моїй душі гріхів, стільки сліз і крові лежить на моїй совісті!.. Поглянь на мої багатства...
Він встав і повів Нечая убік від дороги, де показав йому три величезні ями: одна з них була наповнена мідними грошима, друга — срібними і третя — золотими.
— Бачиш, хлопче, жоден король не має такого багатства. А воно, як подумати, і не потрібне мені. Мені залишились тільки спогади, які ранять мене, наче гострим кинджалом!.. Всі брати мої загинули: одним відрубали голови, інших — повісили, треті самі повмирали... Та для них і краще!.. Принаймні вони не відчувають того жаху, який охоплює мене за мої злочини... Тільки я один ще живу, марно чекаючи смерті. Але, певно, і вона боїться заглянути в мої злочинні очі!.. Я боюся людей, а спогади про минуле так мене мучать, що я готовий тисячу разів померти, якщо б тільки міг купити цими смертями одну смерть праведника... Певно, я живу у передчутті тієї кари, яка уготована мені на тамтому світі... Але, коли ти будеш у пеклі, поцікався, що чекає мене, які тортури готуються для моєї душі. А як будеш вертати назад, то розкажеш мені усе... Я буду чекати тебе на цьому місці.
Дід схилив голову на груди, а Нечай пішов далі.
Незабаром він побачив скелі, на яких сиділи ворони і сови, а у підніжжі скель — вузьку печеру. Вхід закривали металеві ворота, а зі шпарини вився сизий дим. Це і був вхід до пекла.
Нечай вдарив тричі кропилом у ворота, вони з тріском відчинилися. Хлопець сміливо увійшов усередину і побачив самого Вельзевула, прикованого дванадцятьма ланцюгами, що горів у вічному вогні. Поряд стояло дванадцять бісів зі сталевими пилами і кожен з них пиляв один з дванадцяти ланцюгів протягом цілого року, щоб звільнити свого володаря і повернути йому владу над світлом. Та як тільки на землі пролунає могутнє «Христос Воскрес!», ланцюги миттю зростаються і дванадцять бісів, скрегочучи зубами, знову починають свою нескінченну роботу.
Нечай, роззирнувся по пеклі і, побачивши, що від того місця, де висів Вельзевул, вело на чотири боки четверо воріт, обкреслив круг себе свяченою крейдою велике коло, став посередині, перехрестився, узяв у ліву руку кропильницю з водою і, вмочивши кропило, почав кропити навколо.
Ой, що тут почалося! Усі біси закрутилися, зашипіли, як змії, і кинулися на хлопця, але не могли переступити через свячену крейду і розбіглися з криком та завиванням в різні боки. А Нечай усе кропить та кропить. Одна крапля води потрапила на лоб Вельзевула і він застогнав.
— Що тобі треба від нас? — заревів він.
— Поверніть угоду мого батька на мою душу.
Володар чортів схопив мідну сурму, яку принесли йому на плечах четверо бісів, і засурмив у перші ворота. Звідти вискочила ціла зграя бісів і чортенят, яким сатана наказав віддати угоду, але вони відповіли, що вони не мають її.
Нечай знову став кропити; а сатана схопив срібну сурму і засурмив у другі ворота. Звідти теж вискочили біси і пояснили, що й у них нема угоди.
Тоді Нечай почав ще дужче кропити бісів і їхнього володаря. Зчинився такий галас і гармидер у пеклі, що хоч тікай світ за очі, а Вельзевул, узявши велику золоту сурму, засурмив у треті ворота. Звідси вискочила ціла хмара бісів.
— Віддайте угоду Нечаю! — гукнув Вельзевул.
Але й вони нічого не знали про неї.
Нечай знову хотів кропити, але сатана поспішив засурмити у всі сурми разом. Тут уже з’явився кривоногий біс, прищавий і лисий.
— Угода батька Нечая з тобою?
Кульгавий біс зіщулився, завертівся і закрутив хвостом так, що страшно було дивитися.
— Віддай! — сказав диявол.
Біс зморщився так, ніби почув півнячий спів, запхав руку за халяву, дістав звідти згорток і віддав.
Нечай забрав угоду, сховав її за пазуху і хотів уже було йти, але тут почув, як Вельзевул сказав кульгавому бісові:
— Щастя твоє, що ти послухався. А то б я наказав тебе катувати на ложі Мадея.
Нечай від радості зовсім уже забув про розбійника, а тому попросив:
— Я хочу побачити ложе Мадея.
Диявол кивнув, і кульгавий біс повів Нечая в глибину пекла, де стояло Мадеєве ліжко. Воно усе було із заліза і на гвинтах. З одного краю висів обруч, який мав слугувати для стискання голови, а з другого — для ніг. Ліжко розсувалося: воно могло стиснутися до розміру дитячої колиски, а могло й видовжитись на кілька метрів. Усе ліжко зі споду і з боків наїжилося гострими ножами, бритвами, кинджалами, ножицями, кліщами, шилами і сокирами. Все це кололо, різало, рвало, знизу палало полум’я, а зверху падав вогненний сірчаний дощ.
Нечай здригнувся від жаху і поквапився покинути пекло.
Зайшовши знову до того самого лісу, він застав розбійника на тому ж дубовому пні і розповів йому про побачене. Наприкінці він описав ложе і хотів уже було йти, як раптом Мадей, весь блідий, встав і, тремтячи, промовив:
— Що ж мені тепер робити? Я пропав! Але ж ти майже священик. Ти можеш мені помогти. Бо те, що священик пробачить тут, те пробачать і там. Ну, тепер сповідай мене хутчіш і розгріши!
— Не можна впадати у зневіру, — сказав Нечай, — Боже милосердя переважить гріхи всього світу. Але сповідати і дати розгрішення я не можу, бо ще не рукопокладений.
— Тоді порадь мені, що робити? Або сповідай, або підбадьор і всели надію, або я уб’ю тебе цією палицею. Мені вже все одно.