А що козаків він вибирав просто за реєстром, то кожен наступний козак уже знав, що його чекає. І от один козак, якому наспіла черга прислужувати Бунякові під час купелі, передчуваючи смерть, провідав свою матір і розповів їй про те, як гинули інші козаки і що його чекає.
— Порадьте мені, нене, — попрохав козак, — як мені врятуватися.
Він у неї був одинаком, і жінка нізащо не хотіла його втратити. Вона замісила тісто на молоці зі своїх грудей і спекла коржа. Дала його синові і порадила:
— Коли Буняк викупається і буде виходити з купелі, витягни цього коржа і почни його їсти, прицьмакуючи, мовби він тобі не знати як смакує.
Так козак і вчинив. Коли Буняк побачив, як козак того коржа уплітає, то попросив і собі кусень. Козак дав йому половину, і Буняк з’їв усе до кришинки, бо такий той корж смачний був. А як з’їв, то сказав:
— Тобі вдалося смерти уникнути, бо ми обидва молоко одної матері споживали.
І так той козак врятувався.
Механічний покійник
Жила у Львові заможна родина Бачевських, які прославилися на весь світ своїм горілчаним заводом. Горілка Бачевських здобувала багато міжнародних нагород і принесла родині великий маєток. Ще за життя Юзеф Адам Бачевський (1829-1911) збудував собі каплицю на Личаківському цвинтарі, а перед смертю замовив у Парижі спеціальне обладнання, за допомогою якого небіжчик самотужки дістався до цвинтаря. Горілчаний магнат дуже не хотів, аби його везли, а тому катафалк з труною їхав позаду. Механічний робот, який доставив Бачевського на цвинтар, також поклав його і до труни.
Усе це спостерігав багатотисячний натовп, затамувавши подих. Збоку виглядало так, наче покійник іде сам. Нарід хрестився і перешіптувався, чи не варто уночі тихенько розкопати «упиряку» і пробити осиковим кілком груди. Бо де ж таке видано, щоб небіжчики самі на цвинтар ходили?
Ніч на цвинтарі
У XIX сторіччі у Стрийському парку був старий закинутий цвинтар. Усюди панувало запустіння. Нагробки понищено, частину їх розібрано для будівельних робіт, могили і хрести потонули в чагарях та бур’янах.
Одного разу в корчмі на Персенківці гуляла компанія батярів. Коли всі добре випили, то зачали пригадувати собі різні страхи про відьом, упирів і закляті місця. Хтось згадав і цвинтар у Стрийському парку. Ходили чутки, що вночі на ньому з’являється привид, а тому затемна всі намагалися обходити це місце десятою дорогою.
В цій компанії був і Тадзьо, знаний у всій околиці батяр і шибеник. Добре хильнувши цьмаґи, він став доводити товариству, що нічого у світі не боїться і зможе переночувати на цвинтарі.
— Бо я, хлупаки, ніц ся не бою. Ні чорта, ні дідька, ні дідьчої мами.
— Добре, як ти такий зух, то, може, заночуєш на цвинтарі?
— А шо? І заночую! Заклад?
— Заклад! Барильце цьмаґи!
Тадзьо взяв пляшку горілки, шмат ковбаси, хліба та кілька цибулин, накинув на плечі довгого плаща та, запхавши за халяву ножа, повів компанію до Стрийського парку. Перед самим цвинтарем товариство зупинилося і далі Тадзьо рушив сам.
Він обережно ступав поміж руїн, заплутуючись ногами в ціпких батогах ожини, аж поки не вибрав якесь рівніше місце. Тут він сів на повалене дерево, витяг ножа, накраяв ковбаси, хліба, потеребив цибулю, і, ввігнавши в колоду ножа, відкоркував пляшку та почав причащатися. Для хоробрости навіть затягнув якусь пісеньку.
Аж тут зловісно пугукнула сова, з-за хмар з’явився жовтий серп місяця, зненацька у кущах навпроти щось затуркотіло, неначе хтось наближався. Тадзьо відразу притих і відчув, як його проймають холодні дрижаки. Миттю протверезівши, він зірвався на ноги, але якась невидима сила не дала йому зробити й кроку, щось притиснуло його до колоди.
Тишу розітнув крик жаху. Через деякий час все стихло. А над ранок, коли батяри прийшли на цвинтар, то побачили мертвого Тадзя, який з виряченими очима, сидів на колоді, спершись на нагробок. На його тілі не виявили жодних ран чи інших слідів смерті. Лише пола плаща була пришпилена ножем до колоди.
Як Збоїська отримали свою назву
В старі часи за Полтвою ріс густелезний ліс, в якому поселилися самі баніти, себто вигнанці. То були люди, яким у покарання за їхні вчинки під страхом смерти заборонено з’являтися в межах міста. Розбишаки та опришки, або як їх називали, збої, були такими відчайдухами, що не визнавали над собою жодної влади, слухали тільки свого отамана.
Ватаги поселян жили з того, що нападали на купецькі валки, грабували дідичів і міщан. І не міг магістрат ніяк дати раду собі з розбишаками, бо щойно вояки рушали на їхнє впокорення, ті відразу в ліси ховалися.
У 1691 році до Львова підійшли татари. Вони легко захопили Замарстинів і вже готувалися штурмувати місто, коли несподівано ззаду на них наскочила ватага збоїв. Напад був такий раптовий, що вдалося їм пробитися в саму середину татарського табору і зарубати кількох ворожих зверхників разом з ватагом. Зчинився переполох, татари, не орієнтуючись у кількості нападників, кинулися тікати і багато їх загинуло в мочарах, потонуло у Полтві.
За цей подвиг магістрат пробачив збоям усі їхні провини і дозволив з’являтися в місті, але за умови, що вони перестануть займатися розбоєм, а візьмуться за господарку. Так воно й сталося. З тих пір це поселення дістало назву Збоїська або Збоїща.
Старший над тачками і парламентом
Гору біля Високого замку, чи як її називали кіпець, почали насипати у 1869 році. Ініціатором і фундатором був багатолітній посол до галицького сейму та до австрійського парламенту у Відні, а згодом і спікер Францішек Смолка. Він так перейнявся своєю ідеєю, що навіть особисто возив тачками землю.
То вже інша справа, що з позиції археологів уся та авантюра була великим безглуздям, бо той штучний насип завдав шкоди історичним дослідженням. Але бургомістр, який пхає тачку — видовище незабутнє.
Одного дня за цією сизіфовою працею спостерігав австрійський генерал, який прогулювався губернаторськими валами. Його увагу привернув огрядний бородач, що, спливаючи потом, пхав тачку. Генерал зупинився і поцікавився:
— Ви напевно тут всім цим керуєте?
— А так, так, коли маю час, — відповів Смолка.
— А поза тим чим займаєтеся?
— А поза тим керую австрійським парламентом.
Як воєвода Білик боровся з порушниками
Альфред Білик у 1936 році був воєводою Тернополя, а в 1937 став воєводою Львова. Кабінет його був у теперішній обласній адміністрації.
Якось пожалівся йому комендант поліції, що не може дати ради з хлопами, котрі постійно їздять фірами по лівому боці дороги. Поліціянти виписували штрафи за порушення правил руху, але то мало що помагало.
— А навіщо ті штрафи? — дивувався воєвода. — Треба їх просто навчити, що їздити слід тільки правим боком.
— То не так просто, пане воєводо, — розводив руками комендант. — У нас хлоп зазвичай їздить одним конем, а той кінь, якого візник пускає вільно по літівці (м’яке узбіччя), іде завчено лівим боком, бо так завше їздилося за Австрії.
— Е, що ви кажете! Хіба ви не були в цирку? Коня можна всього навчити. А хлопів треба не штрафувати, а вручати їм подарунки, якщо бодай раз поїде правим боком.
Комендант на те просто-таки збаранів: які подарунки?
Але того ж таки дня Білик замовив у директора стальовні сто складаних ножиків з виритим на вістрі написом «Від львівського воєводи».
Відтоді кожен візник, помітивши воєводиного бюїка, хутенько цьвохкав батогом і гнав на правий бік, аби отримати ножика, яким потім міг похвалитися перед сусідами. Слава про подарунки воєводи котилася по всьому воєводству. І так поволі, поволі австрійський звичай відійшов у минуле.