Син Личаківського різника Мирко був хлопцем не тільки не боязким, але й здоровим, як бугай. Татуньо не міг натішитися своїм синочком, який одним ударом довбні валив з ніг бугая. Та відколи почув Мирко про скарб, який з’являється на Лисій горі, то вже ні про що інше думати не міг. Звичайно, мати справу з відьмами він не мав бажання, а тому подався на гору у понеділок, коли відьми відпочивають після свого недільного сабашу.
Опівночі Лиса гора не манила жодними привабами, була похмура і непривітна. У підніжжі голосно шелестіли кущі, щось попискувало і зойкало, з шурхотом осипався пісок. Вгорі на сосні закричав пугач, заскрипіло гілля і гупнуло на землю. Мирко на хвильку завагався і взяв свою нерозлучну довбню напереваги, готуючись відбити будь-який напад. Але коли підняв голову і побачив, як на вершині гори виростає дуб, рвонув щосили, не звертаючи більше уваги на жодні звуки.
На горі його чекала несподіванка. Біля дуба побачив неймовірно вродливу дівчину у дорогій шовковій сукні, вона простягла до Мирка руки і сказала:
— Якщо ти хочеш добути скарби і врятувати мене від нечистої сили, то ввійди у дупло. Там побачиш дорогу, дорога приведе тебе до великої залізної скрині. На скрині сидить сова, а на варті скарбів стоїть чорний лицар, убий лицаря і того, на кого сяде сова. Не злякаєшся?
— Я? Якогось там чорного лицаря? Я чорного бика з Лисиничів не злякався!
Мирко весело підморгнув панні і сміливо ускочив у дупло. Відразу побачив дорогу серед зелених кущів, а за якусь сотню кроків і залізну скриню. Чорний лицар відразу виставив праву ногу вперед і націлив на Мирка списа. Парубок змахнув довбнею і спис вмить переламався, ще один змах — і лицар з проламаним шоломом звалився на землю. В ту ж мить сова спурхнула, зробила коло над головою Мирка і сіла на плече дівчини, яку він зустрів біля дуба.
«Звідки вона тут взялася? — дивувався парубок. — Невже непомітно кралася за мною? А може, то не вона, а якась мара?» Мирко розгубився — що має чинити? Панна наказала убити того, на кого сяде сова. Він підняв довбню, панна скрикнула:
— За що?
Мирко труснув головою, мовби відганяючи видиво, дівчина простягнула до нього руки, всміхаючись. Опустив довбню і взяв дівчину за руку. В ту ж мить сова спурхнула з її плеча і знову сіла на скриню, а дівчина вмить скрутилася в бублик і перетворилася на стару горбату відьму, що залилася деренчливим сміхом. Відьма вдарила Мирка в обличчя і він втратив свідомість.
Отямився на світанку. Але не міг пригадати нічого з того, що трапилося з ним уночі і як він опинився на Лисій горі. Звідтоді він уже більше ніколи не мріяв про скарби. І щойно на схилі віку пригадав свою пригоду та розповів онукам.
Забудькуваті монахи
Одного рази монахи-домінікани вичитали у старій книзі, що раз у рік на руїнах Низького замку можна розчарувати скарби. Для цього опівночі слід відправити службу Божу зі святими дарами, і тоді спаде закляття зі скарбів, які там закопані.
І ось, коли надійшла та ніч, про яку писалося у книзі, вони вирушили до замкових руїн. Та щойно наблизилися до них, як почули голос із підземелля:
— Добре, ІДО прийшли. Але ж ви забули ґноту, аби запалити кадила.
І справді, ченці побачили, що нема ґноту, і мусили повернутися до монастиря, а коли прийшли знову, той самий голос із підземелля повідомив:
— Добре, що прийшли. Але ж ви забули ложечки до кадила.
Ай-я-яй! Ну, то ж треба! Але що ж робити — треба вертати до монастиря.
Але і третього разу не вдалося їм відправити служби Божої, бо голос із-під землі промовив:
— Добре, що прийшли. Але ж ви забули рушничка для святого причастя.
«А то що за кара Господня?» — дивувалися монахи. Здавалося б, усе зібрали, усе передбачили, а щоразу таки щось забувають. Повернулися вони за третім забутим предметом, прийшли на руїни, а тут і півні заспівали. І той самий голос із підземелля зустрів їх голосним реготом.
Печера на Високому Замку
Львівський історик Садок Баронч писав, що у Львові практично до кожного пагорба чи гори прив’язані легенди про скарби. Одну з них він переповів так.
Якось на Високому Замку прогулювався студент і несподівано побачив великий вхід до печери, якої раніше ніколи не бачив, хоча тут не раз бував. Студент з цікавості увійшов до печери і вразила його неймовірна яснота, так, мовби саме сонце у тій печері зійшло. Як виявилося, світло било від залізних скринь наповнених золотом.
Студент узяв жменю золота і вибіг з печери, аби повідомити про свою знахідку магістрат, але почув за спиною гуркіт. Озирнувся і побачив, як печера замкнулася так, наче б її ніколи на тім місці й не було. Звідтоді ніхто вже тієї печери не бачив.
Корона короля вужів
Одного теплого липневого дня троє дітей майстра Штефана пішли до лісу по суниці. Олько, наймолодший з них, відбився від гурту і, зайшовши у гущавину, натрапив на галявину, всіяну такою кількістю ягід, що, збираючи їх, не помітив, як почало вечоріти. Але він добре пам’ятав дорогу і сміливо рушив навпростець.
Не далеко зайшов, як раптом почув дивний свист. Роззирнувся і побачив на галявині гурт вужів. Серед них виділявся великий білий вуж з золотою короною на голові.
«Напевно, їхній король», — подумав Олько і хутко сховався за кущами.
Білий вуж знову засвистів і його піддані стали розповзатися хто-куди, залишаючи короля самого. Білий вуж підповз до кущів, де сховався хлопчик, і почав крутити головою. «Напевне, розглядається, куди корону покласти», — здогадався хлопчик. А він чув, що в таких випадках треба простелити перед вужем хустину. Хлопчик вийняв з кишені хустину і простелив на траві. Вуж втішено зашипів і поклав корону на хустину, а сам ліг спати.
Олько часу не гаяв, схопив корону і давай Богу ноги.
Білий вуж прокинувся від його тупоту і, побачивши, що корону вкрали, кинувся навздогін з голосним свистом. За лічені хвилини до погоні приєдналися десятки вужів. Вони теж сичали і в їхньому сичанні вчувалося:
— Віддай корону! Віддай корону!
Олько біг стрімголов, перестрибуючи через кущі, гілки шмагали його по обличчю, ноги слизькали на траві, колючі пагони ожини роздирали ноги, але він біг і біг, стискаючи у руках корону. Захеканий він влетів на батьківське обійстя і затраснув браму.
Коли майстер Штефан побачив сина з короною і розпитав його про все, то тільки сумно похитав головою і сказав, що добром це не закінчиться. Він як у воду дивився, бо вужі не покинули переслідування, а оточили обійстя з усіх боків. Від їхнього розлюченого шипіння і свисту закладало вуха, худоба бісилася і кидалася на всі боки, собаки валували, кури і гуси били крильми.
Майстер вирвав з рук хлопчика корону і шпурнув її через паркан. І враз шипіння та свист вляглися, а вужі, підхопивши корону, повернулися до лісу.
Дрібнолюдки
У густелезних лісах і горах живуть маленькі чоловічки, яких народ прозвав дрібнолюдками. А що вони носили червоні капелюшки і скидалися на гриби, звали їх також червонюхами та козариками. Колись козарики мешкали в людських хатах у теплому запічку, але відколи люди їх почали ображати, переселилися у глухі ліси та скелі, поселилися всередині гір та пагорбів. Звідтоді зустріти їх було важко.
А колись дрібнолюдки охоче людям допомагали. Бувало, що тільки візьметься господар жито жати, приходить на поле, а воно вже й вижате і в снопи зв’язане.
Трапилося якось, що господарі застали зжатою ще недоспілу пшеницю і почали сварити козариків, але коли наступного дня град побив увесь хліб іншим господарям, то буди вдячні, що бодай пашу для худоби врятували.