Юрій Винничук
Легенди Львова
БУЛО НЕ БУЛО
Колись село Голоско не було з багатих. Сама природа подбала, щоб людям жилося без меду – густі ліси і кам’янисті пагорби не дозволяли розкинутися колосистим нивам, а тому одразу за селом жовтіли великі клаптики поля, які визволили з каміння. Таких клаптиків було багато, а до найвіддаленіших треба було йти навіть годину.
Один такий наділ мала і бідна вдова, що жила під лісом з малою дочкою. Жінка важко працювала в наймах, а дівчинка поралася в городі та доглядала курей, качок. Надійшла пора, коли треба вже збіжжя збирати. На щастя вродило так буйно, як ніколи. Усе село тішилося з того. Тільки бідній вдові було не до втіхи, бо зненацька розхворілася і мусіла злягти.
– Що ж воно буде з нашим збіжжям? – журилася вдова, дивлячись, як усі в селі радісно збирають врожай і возять до дворів пишні снопи.
– Не бідкайтесь, мамо, – озвалася раптом мала. – Я й сама впораюся.
– Та куди ж тобі такій малій? Ти й серпа ніколи не тримала в руках.
– А от і тримала. Я ж серпом кропиву жала для курей!
– Ет, зрівняла… Скільки там тої кропиви. Ох-ох-ох…Може, хтось із сусідів змилосердиться, то поможе. Але мусять наперед на свому полі закінчити, а потім ще й змолотити, бо погода непевна. Нині парить, а завтра, дивися, і злива хлюпне. Тим часом зерно й висипеться…
– А от я спробую, яка з мене жниця – сказала дівчинка і, взявши серпа та збанок молока з хлібом, подалася в поле.
Зерно вже починало осипатися. Ще день-два і пізно буде жати.
– Не піду звідси, доки всього не вижну, – пообіцяла собі дівчинка і взялася до роботи.
Але малі ручки не звикли до тяжкої праці, а худенька спинка скоро заболіла. Дівчинка час від часу випростовувалася, щоб перепочити. Ось уже й сонце закотилося і почало сутеніти. Уже ані душі в полі не видно. Одна дівчинка – жне, а до кінця ще дуже далеко. Руки втомилися так, що вона й не чує їх, мов задеревіли, а ноги не слухають, підкошуються під нею, і не раз поколола голі колінця об гостру стерню.
– Ніхто мені не поможе, – заплакала вона. – Хіба темная нічка.
А тут саме повз неї проходила Серпнева Ніч – висока темноволоса пані в розкішній синій, мов нічне небо, сукні.
– О, то ти і вночі працюєш? – здивувалася вона. – Багато чого я бачила на цім світі. Бачила, як уночі гуляють чи крадуть, але щоб ниву жали – такого я не бачила. Та ще хто жне – отаке мацьопство?
– А що ж я мала робити, коли матуся захворіла, а колос вже осипається?
– Ну-ну, не журися. Як я вже коло тебе, то поможу.
З тими словами Серпнева Ніч взяла серпа і жваво пустилася до праці, що не встигло ще й на світ благословитися, а вже хліб весь лежав у снопах та скиртах.
– Ну, от і все, – сказала Серпнева Ніч. – А мені пора. Зараз сонце зійде.
– Ой, пані, як я вам дякую! Візьміть хоч на пам'ять оці колоски. Серпнева Ніч узяла жмут буйного колосся, підкинула його вгору і обсипала ними свою сукню. І коли вона відходила, дівчинка побачила, як колоски замиготіли золотими лелітками.
З тієї саме пори Серпнева Ніч над Галичиною виблискує незвичайно яскравим сяйвом зір.
Колись там, де зараз Кульпарків, знаходилося урочище Папороть. Тут било два джерела, з яких брала свій початок річка Сорока, яка впадає в Полтву. А жив тут на хутірці смолокур зі своєю жінкою.
Одного разу увечері хтось постукав до них у двері. Господар відчинив і побачив дідуся, який шукав нічлігу.
Старого пустили до хати, нагодували чим Бог послав і спати поклали.А вранці прокинулися господарі в замку, що аж тріщав від усілякого багатства. А дідуся і слід пропав.
Зажили вони тоді, як справжні князі. Та минув рік, і такого самого вечора хтось постукав до замкових воріт. Сторож протер заспані очі й, ліниво позіхаючи, гукнув:
– Хто там?
– Старий подорожній просить нічлігу.
– Зараз, – буркнув сторож, – піду спитаю дідича. Поплуганився він до покоїв, де господарі якраз мостилися спати.
– Пане! Агов пане?
– А що таке?
– Там якийсь старигань просить нічлігу!
– Жени його до дідьчої матері! То не заїзд, а замок!… Хоча, можеш йому дати що там після вечері лишилося.
– Сторож узяв у банячок недоїдки, виніс до брами і, прочинивши віконце,
– Пани сказали, аби ви йшли собі де-інде. А тут маєте трохи перекусити.
Наставте шапку.
Старий скинув шапку, сторож влив йому якоїсь бовтанки і затріснув віконце.
Подорожній похитав сумною головою, щось шепнув над шапкою і вихлюпнув недоїдки на ворота. І тої ж миті розкішний замок зі всіма мешканцями запався з гуркотом у підземні провалля. Пустище незабаром густо заросло папороттю і, дивлячись на нього, ніхто б і не здогадався, що тут височів колись замок.
Коли татари в 1283 році пробували захопити Львів, то хан Телебуга захотів дізнатися, як довго зможуть оточені протриматися. А простояв він під містом два тижні і вже собі думав, що львів'яни мусять від голоду вимирати.
Виряджено було татарських послів і вони стали гукати під брамою, щоби пустили їх. І вже, було, хотіли львів'яни відчинити браму, як про теє дізналося жіноцтво й почали вони просити, щоби ще зачекали.
Хутенько розбіглися львівські жінки по хатах і повикочували на вулиці порожні діжки, поставивши їх горі дном. Тоді повимітали з комірок усю крупу й муку, яка там була, й засипали дно хто крупою, хто мукою, а хто зерном так, аби ще й вершок стримів.