– Прошу лишити мене з хворим самих.
І преспокійно сів собі до столу та вмолотив і зупу, і вареники. Чемно подякував господареві, котрий лежав із вибалушеними очима, і подався додому. Другого дня пані Куницька прибігла до Луцика з криком:
– Пане дохтур! Як того називається! Ви попросили в мене зупу і пироги. Я вам принесла. Думала, жи ви нагодуєте мого чоловіка. А ви то всьо згелемзали та й пішли. А він нині рано вмер!
– Пані Куницька, що ви кричите? Що ви ся сварите? Що ви ся нервуєте? Ваш чоловік вмер би і так, і так. А якби я того дня не пообідав, то і собі пішов би до херувимів на перше причастя. Але чи вам від того було би легше?
Провідавши хворого, пан Луцик сказав його родині:
– Дуже співчуваю вашій біді, земля йому пухом.
– Господи! Пане доктор! Та він ше не вмер!
– То нічого. Але я вже в літах. І коли він вмре, то не буду мав нагоди вам поспівчувати, бо сам вже буду на тамтім світі.
Луцик був людиною великодушною і на поради ніколи не скупився. Якось прийшов до нього господар, в якого здихали кури.
– А чим ви їх годуєте?
– Пшоном.
– Гм… А спробуйте пшеницею. За кілька днів той знову прийшов.
– Пане! Кури не перестали здихати!
– А якою водою напуваєте?
– З криниці.
– Гм… А спробуйте з джерела.
За тиждень чоловік мало не плакав.
– Йой, пане! Тепер мені здохло сорок курей! Ваші ради не допомогли ані раз. Що мені робити?
– Гм… Видите, добродію… В мене ще є чимало мудрих рад, але чи маєте ви кури?
Деякі лікарі мали на Луцика зуб. Відбивав їм пацієнтів. От вони порадилися і вирішили, що піде один з них і скаже, що захворів, але на якусь таку рідкісну хворобу, щоб від неї ліків не було. Тоді їм вдасться Луцика висміяти.
Так вони й зробили. Прийшли до нього цілою громадою, а там на подвір'ї вже ціла купа хворих.
– Пане Луцик, – кажуть вони, – один наш колега тяжко захворів. Зібралисьмо консиліюм, але не знайшли ради. Може ви поможете?
– А що з ним є?
Тут той «хворий» виступив наперед і вповідає:
– Вже пару днів не чую в писку смаку. Не можу відрізнити хліба від бульби, огірка від яблука. А біда ще в тім, що правди не розпізнаю.
Луцик задумався, а по хвилі мовив:
– Зачекайте. Буде вам лік.
Тихенько зайшов за хату, де в нього кози паслися, назбирав козячого посліду, загорнув його в листок капусти і вернувся до пацієнта.
– Ну, прошу пана, маєте ліки. По три кульки три рази вдень, добре пожуєте і зап'єте кисляком.
– Можна вже? – спитав той.
– Чому ні?
"Хворий" розгорнув капустину, підморгнув своїм колегам і, підсміховуючись, поклав на язик три кульки. Коли його зуби розжували "ліки", врешті до нього дійшло, що це послід.
– Тьфу! Та то якесь свинство! Ви мене кізяками лікуєте?!
– Ну, бачите, які це добрі ліки! – вигукнув Луцик. – Відразу і смак у писку з'явився і правду розпізнали.
Неподалік від Луцика мешкав швець, що мав сина, страшного лінюха.
Шевської роботи вчитися не хотів, а вбив собі до голови, що стане так само паном дохтором. Щоправда вмів на разі ледве підписатися.
Швець прийшов до Луцика та й почав просити, аби той взяв його сина на науку. Луцик терпляче пояснював, що лікарем так раздва стати не можна і що на це треба багато зусиль, а сина маєте лінюха. Нічого не помагало. Швець щодня приходив і просив.
Врешті Луцик втратив терпець і згодився. Перші кілька днів хлопчина носив за лікарем його причандали і помагав то те, то се. Аж ось прийшли вони до хворого, який лежав на ліжку і стогнав. То був місцевий поштар і скаржився він на болі в животі.
Луцик спитав його, що він їв, похитав головою, а далі каже:
– Я б хотів побачити, що з вас вийшло.
– Прошу, тутка під ліжком, – сказала пані поштарева і витягла з-під ліжка горщик повний лайна.
Луцик з поважною міною взяв від неї горщика, уважно оглянув його, принюхався і підсунув під ніс учневі. Але той сахнувся, крутячи носом.
Луцик взяв шмат лайна на палець, покрутив перед очима і поклав до рота. Хлопець вирячив очі від жаху. А лікар спокійно пережовував лайно і щось мугикав під ніс, розмірковуючи, який діагноз поставити.
– Щось не доберу, – врешті сказав до учня. – Ану ти ще спробуй. Почувши це, хлопець затулив руками вуста і вилетів стрілою з хати. Не довелося йому почути голосного сміху Луцика і поштаря з його жінкою, котрі наперед всю ту сцену запланували, бо в горщику були смажені баклажани.
Ясна річ, що від тої пори, шевців син і думати перестав про дохтурування і взявся таки за шевство. І, кажуть, не злим шевцем став.
ЛЬВІВСЬКІ СЬВІРКИ: ДУРНИЙ ЯСЬО
Довгий час це була найтиповіша і найхарактерніша постать львівської вулиці. Справжнє ім'я його було Іван Лис. Народився на схилах Калічої гори в бідній родині. Мати його продавала борщ. Дата народження Яся невідома, зате знаємо, коли помер – 19 грудня 1903 року.
Дійсне його ім'я дізнався Львів з посмертних листівок, якими вшанував пам'ять дурного Яся власник поховального закладу пан Курковський. Разом з Яськом зійшов у могилу шматок історії Львова. То був останній могікан брукового життя, якого знала навіть найменша дитина.
Ясь був божевільним. Але це божевілля було тихим і ненав'язливим. Усмішка осяювала його лице, мов якась зоря постійного задоволення світом, собою, людьми. Такий погідний оптимізм і наївну філософію можна зустріти хіба в дитини.