– Ви мене за кого маєте? – гримнув відром учень. – Хотіли з мене посміх зробити?
– Я? З тебе? Ніколи в світі.
– Навіщо ж ви послали мене з тою мишою?
– Навіщо? Зараз поясню. Ти, як бачу, до брата Онуфрія так і не добрався. Цікавість замучила, правда?
– Замучила, – признався учень. – Коли почало воно там шкребтися, то я вже не втерпів.
– Ага, бачиш! Виявляється, що тобі й дурної миші довірити не можна, а ти хочеш, аби я тобі найбільшу істину сповістив?
Граф Тишкевич мав дві доньки. Молодша, Гальшка, була найвродливішою дівчиною на всю Галичину, а старша, Марина, мов на збитки, була зовсім негарна. Мабуть через те й вдачами своїми сестри різнилися, бо що Гальшка лагідна, покірна і добра до людей, то Марина і зла, й сварлива, і заздрісна.
Отже й не диво, що коли Гальшку пошлюбив славний лицар з роду князів Острозьких, то одразу ж Марина спалахнула таким лютим гнівом на сестру і її чоловіка, що не могла вже втамувати цієї люті в собі, а мусила виладувати. З тим, подалася до лихої чаклунки Ягни, що мешкала в мочарах коло Чишок в торф’яній хаті без вікон. Жодній добрій душі не вдалося б перейти ці жаскі мочари, але людина погана й лиха переходила їх зовсім легко, бо мочари тішилися її появі й помагали, як могли.
Марина підійшла до торф'яної хатки і постукала в очеретяні двері.
– Заходь, Марино, заходь, – озвався старечий голос – Я вже давно чекаю тебе.
В хаті була мряка і наче б туман клубочився по долівці. Ягна брала цілими пригоршнями сушені жаби і товкла їх у ступі.
– Ну-ну, голубко моя, сідай на ослінчика, зараз подумаємо, як тобі зарадити. Що, не видно ослінчика? Сідай на мого кота. Сідай, сідай, це і є ослінчик.
Марина обережно сіла на кота і відчула, що й справді сидить на ослінчикові.
– В своїй біді можеш сама собі зарадити. Отже, витчи полотно місячної ночі, вибіли його місячної ночі, поший з нього сорочку місячної ночі і дай сестрі своїй, аби зодягла її на чоловіка місячної ночі.
– І що буде?
– А побачиш.
Вернувшись додому, Марина ледве дочекалася місячної ночі й відразу заходилася ткати. Все вона чинила так, як відьма порадила. І от, коли минуло півроку, і нарешті сорочка була готова, Марина підійшла до Гальшки і сказала:
– Дуже мені прикро, що за стільки часу я ще нічого твому чоловікові не подарувала. Але хочу зараз виправити помилку. Цю сорочку я сама виткала і пошила, зодягни її на чоловіка сьогодні на ніч. В світлі місяця вона мусить виглядати чарівно.
Гальшка взяла сорочку і аж ахнула від захоплення, бо була та сорочка легесенька мов місячний промінь, а така гарна, що очей не відведеш. Гальшка обняла сестру й поцілувала.
– Яка ж ти добра, сестро! Я б ніколи не зуміла пошити таке диво. Пізно ввечері, як зійшов ясний місяць і позолотив дахи і верхівки дерев.
Гальшка подала свому чоловікові сорочку з місячного сяйва сказала.
– Подивися, як нас любить моя сестра Марина! Вона сама полотно виткала і вибілила, сама й сорочку пошила ніжну, мов серпанок.
Лицар узяв на руки сорочку і зачудувався нею.
– Вдягни, мій милий, я так хочу полюбуватися тобою.
І лицар зодяг сорочку, але не довго любувалася ним Гальшка, бо несподівано серпанок місячного сяйва почав оповивати її чоловіка, весь він мовби потонув у ньому і що далі, то усе сильніше й сильніше розчинялося його тіло і ставало уже ледве видимим.
– Боже! – скрикнула Гальшка і хотіла обняти його, але руки її піймали саму пустоту.
Місячне сяйво витекло у вікно і поплило повільно над садом. Хмари наступили на місяць і враз усе вкрила темна і хижа ніч.
Настали для Гальшки дні журби і розпуки, ходить вона по замку і не може собі знайти ані хвилини спокою, весь час думає, як же сталося так, що її чоловік розчинився в повітрі. Чому саме тоді, як зодяг ту сорочку?
Зате Марина аж нетямилася від утіхи. Настала для неї пора радощів і забав, а ще солодкого вичікування, коли ж нарешті Гальшка з туги зовсім змарніє і краса її щезне.
А Гальшка кожної місячної ночі виходила на вежу й виглядала свого милого, вірячи, що так само як забрало його сяйво, так само й вернути мусить. Одначе місяць ковзав у небі мовчазно й задумливо, проміння його лагідно гладило коси графівни, але жодного разу не об'явилися в місячнім сяйві хоча б обриси щезлого лицаря, а з шелесту дерев, з плюскоту річки не пробився його тихий шепіт.
Так воно й сталося, як вимріяла Марина – Гальшка змарніла, схудла до невпізнання і небавом з туги померла. Але чи додало це щастя самій Марині? Ніхто не поласився на її багатство і прожила вона мізерне життя своє в самоті й забутті.
Замок Тишкевичів давно вже розсипався в порох, але й досі на тому місці, де він стояв, місячне сяйво особливо яскраве, мовби стовпом застигає на якусь хвилю, а потім піднімається в небо і щезає…
Коли 1524 року татари ґрасували в околицях Львова, один їхній загін пробував добути Винники. Міщани мужньо оборонялися, але мури вже були старі и могли не витримати. На щастя, на поміч прийшли селяни з довколишніх сіл. А сталося це дуже дотепно.
Татари здебільшого їздили на огерах, а кобилиць тримали в обозі задля молока і в воєнні наскоки не брали На тім і збудували мудрі господарі свій план. Зігнали усіх кобилиць, яких лиш в околиці знайшли і поставили в ліску за мочарами і багнами.