– Як же ви дозволили себе так збаламутити? Та якби я вірив у сни, то сам би вже давно був у Львові!
– Справді? А що ж вам снилося?
– Уявіть собі. Снилося мені, буцім мушу я знайти у Львові якогось Айзика бен Єкеля, прокрастись до його хати і копати під печею. Бо там захований скарб. Ну, чи чулисьте, більшу бздуру? Як може бути бідним той, у кого в хаті скарб захований, га? А де би я мав того Айзика шукати? Та ж то як голка в сіні!
Після тої розмови рабин вирушив у зворотню дорогу. Ішов так, мов би йому вітер крила за спиною напинав. А коли попав додому, то схопив лопату і, не кажучи жінці ані слова, почав копати під печею. І що – диво сталося! Лопата дзенькнула об віко скрині. А як витягли її з землі і відчинили, то хата враз спалахнула сяйвом тисяч дукатів.
З тієї пори вже ані рабин Айзик, ані його парафія не бідували. Рабин збудував нову синагогу, а кожного, кому в житті не повелося, щедро обдаровував. А на своїх проповідях любив часто повторювати:
– Бог нас має в своїй опіці, але тільки він знає, що є для людини найліпше. Одним каже, аби вони покинули вітчизну, аби на чужині знайти щастя, інших відправляє в світ, аби їм показати, що щастя повинні шукати над власним дахом.
І всі йому вірили, бо знали його історію.
ВІРМЕНИ
Колись на місці Вірменської церкви знаходився сад, в якому росли завезені з Вірменії дерева й кущі. Одне дерево давало такі плоди, що коли їх розкраювали впоперек, то вони завше показували хрест. То була айва.
Багатий львівський вірменин Юрко Івашкович звернув увагу на це і розцінив як знак Господній. Коли вирішено збудувати на Вірменській вулиці церкву, то в основі плану поставлено форму грецького хреста, яку побачив Івашкович в розрізаній айві.
Жив у Львові вірменин-купець, що мав молоду жінку, а сам уже був у літах. І ось тая жінка завела собі коханця, парубка-підмайстра. И так вона його любила, що плекала, мов рідну дитину. Якось той хлопець і каже:
– Давно вже я не їв хаш. Чи не могла б ти мене потішити і зготувати його?
– Нема нічого легшого, – відказала жінка. – Оце скажу чоловікові, щоби купив баранячу голову й ноги і зварю тобі такий хаш, що ти й пальці проковтнеш.
– Е-е, коли ти чоловікові скажеш про хаш, то він же його і з'їсть.
– А це вже мій клопіт, як я викручусь. Завтра надвечір чекай у церкві і щойно зайде туди мій чоловік, стань поруч нього.
Увечері прийшов купець додому і жінка забагла, аби він завтра вранці купив баранячі голову й ноги, то вона зварить хаш. Купець так і вчинив, а коли вже хаш доварювався і вечоріти стало, вона сказала:
– Чоловіченьку мій, хаш ось-ось зготується, та їсти таку смакоту удвох якось не випадає. Піди-но, мій любий, до церкви і запроси до нас на вечерю першого, хто стане поруч тебе.
Купець завше слухав жінку і цього разу теж не перечив. Але сталося так, що коли він зайшов до церкви, коханець запізнився. Тим часом забрело сюди троє циган і стали побіля купця молитися. Купець, недовго думаючи, звернувся до них:
– Шановні, моя жінка зготувала хаш і сказала, аби я запросив кого-небудь на вечерю. От я вас і прошу – ходіть до мене.
Цигани радо згодилися, а коханець, що врешті прибув до церкви, тільки розчаровано облизався.
Заки чоловік ходив до церкви, жінка поприбирала в хаті, сама вдяглася у щонайліпше, корал, та перстені начепила, причепурилася, як пава і тільки й робила, що у вікно позирала.
То як же вона отетеріла, коли зобачила свого чоловіченька з трьома шмаровозами обдертими! Коли цигани зайшли до хати й розсілися біля столу, вона відкликала мужа вбік й зашипіла:
– Чи ж я тобі казала приводити сюди цих гультіпак, цих конокрадів? Що ти собі гадаєш, що я оце наварила хашу, а тепер якихось пройдисвітів частуватиму?
– Та цить уже, пізно щось казати. Я вже їх привів, то й не вижену.
– Ну, гаразд, коли ти такий манталепа. Піди тоді хліба купи, а я тим часом розведу хаш водою.
Щойно купець подався до найближчої пекарні, як жінка узяла ступу, кинула в неї шмат старого сала і, сівши на лаві так, аби цигани її бачили, заходилася товкти.
Цигани якийсь час спокійно спостерігали за тим, що вона робила, аж врешті їм терпець увірвався:
– А скажіть нам, паніматко, що то ви робите?
– Ой, горопашні мої! Якби ви знали, яка напасть на вас чекає, то обминали б мою хату десятою дорогою.
– Та йдіть, що ви таке кажете? Яка напасть може чекати нас у хаті такого поважного купця?
– Відразу видно, що ви не місцеві. Хай же вам буде відомо, що мій муж – неабиякий харцизяка. Оце він поназапрошує гостей, буцім-то на вечерю, а мене заставляє товкти в ступі сало доти, доки товкач не вкриється густо тлущем. Тим часом приведе сюди ще кількох таких самих як він шибайголів і давай гостям оцього товкача в задниці запихати!
Як зачули цигани теє, то вмить зірвалися на ноги і дьору! А тут і чоловік підоспів.
– А де ж гості?
– А бодай тебе з твоєю циганвою! Вони вкрали казан хашу і чкурнули. Купець вискочив на вулицю як був – з торбою хлібаі! справді побачив, що цигани кивають п'ятами.
– Та чого ж ти витріщився! – вилаялася жінка. – Біжи доганяй!
Купець кинувся навздогін, волаючи:
– Гей! Стійте! Зупиніться! Дайте бодай навальника вмочити!
Він мав на увазі вмочити хліб у хаш, а цигани подумали, що про товкач йдеться і з переляку так почесали, що аж у Брюховичах відхекалися.