Почув управитель про гроші, засміявся радісно:
– Гут! Гут!
Підійшов до Самойловича та тиць нагайкою в пузо:
– О, яка жирна свиня.
А Самойлович по-німецькому не розуміє, про що домовився Шевченко, не знає. Тільки, як побачив нагайку, почав кричати:
– Як ти смієш мене, дворянина, зневажати!
– О, він ще й вередує, – каже управитель по-німецькому.
Та як почав шмагати Самойловича нагайкою. Той, як вуж, звивається, лементує:
– Рятуйте, хто в бога вірує!
Та хто ж буде рятувати, коли всі німця бояться. А Шевченко стоїть, посміхається:
– Ну як, пане Самойловичу, добре нагай по спині гуляє та лойок зганяє?
Через місяць знову прийшов Тарас Григорович на гуральню, питає управителя, як там ледар, чи навчився працювати.
– Гут! – відповідає німець, – працює за трьох, але схуд дуже…
Зайшов на подвір'я, дивиться Тарас Григорович, стоїть біля казана робітник, сухий, як жердина. Помітив Шевченка, кинувся до нього і давай благати:
– Рятуйте мене з цього пекла, бо я тут загину! Лишилися на мені самі шкіра та кістки…
Засміявся Шевченко:
– От бачите, пане Самойловичу, вилікувались. Не треба було нікуди й їздити, лікар під боком. Тепер аби ще одне ваше бажання здійснилось – аби знайти таку сучкувату палицю…
– Навіщо палицю? – перебив його Самойлович. – Вік житиму – нікого пальцем не зачеплю.
Тепер я знаю, почім ківш лиха. Прошу вас, Тарасе Григоровичу, визвольте мене з цього пекла.
Заплатив Шевченко управителю гроші, подякував за лікування. Повернувся пан у свій маєток – ніхто не впізнає його. Навіть дружина зреклася.
– Геть! – кричить. – Ти не мій чоловік! Ледве вмовив її Самойлович. Пожив він трохи вдома, відгодувався і почав гніватися на Шевченка, як той смів, мовляв, над дворянином збиткуватися.
Почув про це Тарас Григорович. Прийшов знову до Самойловича і каже:
– Ти мені розписку дав? Дав! От я тебе й вилікував. І можеш до мене всіх панів на лікування присилати, нікому не відмовлю. Я чоловік добрий!
Почервонів Самойлович, замовк і більше не нарікав на Шевченка. Та, мабуть, не сподобались панам поетові ліки, бо більше жоден поміщик не просив у Тараса Григоровича допомоги. Обминали його пани десятою дорогою.
ЛЮДЯМ НА ПОСМІХОВИСЬКО
Славився колись між панами поміщик Галаган. Ніхто не міг так, як він, над кріпаками знущатися. І все з примовками, з жартами. Бувало, шмагають якогось бідолаху різками на стайні – Галаган уже тут як тут. Стоїть, кепкує. Полюбляв, клятий, щоб усе пишно було, незвичайно. Ката завжди в червоне одягали, а він відійде від своєї жертви, розженеться як слід, біжить і кричить:
– Бережися, кат катує! За непослух карає!
Підскочить до нещасного, вдарить з усієї сили і знову відбігає.
Кріпак голосить, стогне, просить пана помилувати. А Галаган тільки посміхається.
Зійдуться, було, до гурту пани та все дивуються, допитуються в Галагана:
– І як то ви зуміли мужиків до рук прибрати? Вони й слухняні у вас, і працьовиті…
Посміхається Галаган задоволене, панянкам підморгує:
– Та в мене з хамами коротка розмова. З мужиком треба по-мужичому. Він благородного слова все одно не зрозуміє…
– Так навчіть і нас з мужиками розмовляти, – просять пани.
– Це дуже просто, – відповідає Галаган. – Прийде до мене мужик, щось клянчить, скаржиться, шматок хліба вимолює… Я мовчки вислухаю, а потім підійду, скручу дулю і тицьну під самісінький ніс. На цьому наша розмова й кінчається.
Отак розповідає Галаган, а наприкінці ще й дулю покаже. Пани сміються, панянки верещать, віялами очі закривають.
– Мудро! Мудро! – схвально кивають головами поміщики. – Отак з бидлом і треба поводитись…
Якось Галаган запросив Шевченка до себе й замовив намалювати портрет. Приїхав Тарас Григорович до Галагана. Саме було літо, стояла ясна тепла погода. Заманулося Галагану, щоб змалював його художник на тлі парку під зеленим крислатим дубом. Сидить Галаган в кріслі, голову підняв гордовито – позує.
Коли це заходить у двір кріпачка з малою дитиною на руках. Обличчя в жінки чорне, змарніле, сама худа-худа, ледь на ногах тримається:
– Пане, пожалійте мене .нещасну, – звертається вона до Галагана. – Нема більше сили на панщину ходити… Я вже дві десятини вижала й копи поставила… А осаула знов загадує на роботу, нагайкою шмагає. Пожалійте мене, ласкавий пане!..
Підійшов Галаган до жінки, зсукав велику дулю й мовчки в обличчя тиче, мовляв, оце тобі моя поміч. Схопився Тарас Григорович з місця. Портрет на землю жбурнув, ще й ногою наступив.