– Хіба ж ти людина! – гукає Галаганові. – Над ким ти збиткуєшся? Щоб же ти довіку отак з дулею ходив людям на посміховисько…
Забрав Шевченко свої фарби і пішов з двору.
Біжить Галаган з подвір'я в покої – біда. Ніяк не може руки розтулити. Таке сталося – пальці ніби поприкипали один до одного. Як не силкувався – нічого не виходить. Прийшов лікар, почав класти до руки припарки, краплями закордонними поїв Галагана – все марно.
Поїхав Галаган до губернатора скаржитися на Шевченка.
– Пане губернаторе, цей бунтар зробив мене калікою, тепер я не можу ні писати, ні одягатися. Ось погляньте, яка біда…
Показує Галаган губернатору дулю, а той від сміху за живіт хапається.
– Як же це так? – питає губернатор. – Не можна розтулити пальців, от дивина… Вік прожив, а такого не бачив… Оце тобі й спати доводиться з дулею?
Заливається губернатор, чиновники від сміху під столи лізуть. Стоїть Галаган посеред кімнати, тримає дулю перед собою і мало не плаче. Так і пішов ні з чим. Пану горе – а люди радіють.
– Оце, – кажуть, – пане, буде тобі добра наука, як над кріпаками збиткуватися…
Довго лікувався Галаган, до усяких знаменитих лікарів ходив, а таки довелося все життя дулю поперед себе носити. Бо слово Тараса міцне й непорушне: сказав – що вкарбував.
«БОРІТЕСЯ-ПОБОРЕТЕ!»
Їде Шевченко шляхом, коли чує – крик стоїть у селі, плач, голосіння. «Що воно там таке?» – думає. Аж бачить, навстріч йому чвалають три дядьки, побиті, покатовані.
– Люди добрі, хто це вас так понівечив? – жахається Шевченко.
– Ой, не питай, чоловіче, – відповідають дядьки.-Це пан нагаями гріхи з кріпаків списує. А почує нас, то ще додасть…
Розсердився Тарас Григорович. І почав дядьків лаяти. Як це так? Отакі дужі, здорові, руками підкову можуть розігнути, а хиляться перед паном, як трава перед морозом!
Стоять дядьки, трусяться від страху.
– Мовчи, чоловіче, – благають Тараса Григоровича, – не накликай біди на наші голови. Зараз хоч як-небудь живемо-перебиваємось, а почнеш пану суперечити – у тюрмі згноїть.
– Хіба ж це життя? – скрикнув Шевченко. – Та як отак жити, такі муки терпіти, краще взяти сокиру до рук і порубати панів на дрібні шматочки. А тоді й у тюрмі відсидіти можна.
Почули дядьки таке, вуха пальцями позатикали і ну тікати.
– Зачекайте, – кричить їм навздогінці Шевченко, – зараз я вам покажу, як треба з панами розмовляти.
Зійшов на пагорб, махнув рукою – і в ту ж мить панський маєток, скирти хліба, комори – все охопив вогонь. Полум'я високе – до самого неба дістає.
Вискочив з маєтку пан, біжить вулицею, до кріпаків руки простягає.
– Рятуйте мої пожитки, братики рідні, горить усе, пропадає…
Махнув Шевченко вдруге рукою – впало полум'я на землю, забилося вогненними крильми – і згасло…
– Бачили, як пан побивався? – питає Шевченко кріпаків. – Отак треба з ними, осоружними, розмовляти… Хай би догорів маєток, та жаль мені, бо скоро й сліду панського не буде на Україні, а у маєтках ваші діти розуму набиратимуться. За правду, добрі люди, боротися треба. Борітеся – поборете!
Поїхав Шевченко. А дядьки стоять та дивляться вслід, над його словами міркують…
Не обдурив Тарас Григорович. Правду сказав тоді селянам. У панському маєтку тепер технікум, і вчаться в ньому праправнуки колишніх кріпаків.
НА ВОЛЮ
Якось приїхав Тарас Григорович у Яготин. А тут саме ярмарок великий зібрався. Пригнали люди на продаж корів, овець, свиней, а один пан вивів продавати вродливу дівчину-кріпачку. Напередодні з цим паном трапилася неприємність. Програв у карти своєму сусідові за вечір тисячу карбованців. От і вирішив уторгувати.
Плаче бідна дівчина, сльозами гіркими вмивається. Свою долю кляне-проклинає. А неподалік стоять її старенька згорблена мати, батько, як голуб, сивий і теж за слізьми світу не бачать.
Навколо дівчини зібрався гурт панів, оглядають красуню, торгуються, та все ціну набавляють.
Аж ось підходить Тарас Григорович Шевченко. Похмурий, очі від гніву вогнем пломеніють. Питає пана:
– Скільки ж ти правиш за дівчину?
А пан зневажливо оглянув Тараса Григоровича, його вбогу свитку, старенькі, зношені чоботи й відповідає пихато:
– Стільки, що ти й до вечора не перелічиш. От як твою свитку й чоботи продати, так цих грошей вистачить лише на те, щоб подивитися на мій товар…
Ще більше спохмурнів поет. Та так грізно глянув на пана, що той аж одсахнувся й замовк.