– Слухайте, Тарасе Григоровичу, зайшов я до вас поговорити по щирості. Жаль мені вашої молодості, таланту, згниєте ви у в'язниці, не зазнавши ні щастя, ні радості.
Сипле цар словами, виспівує, наче той соловей:
– Ви людина розумна, освічена. Забудемо минуле, наділю я вас маєтком, золотом, почестями. А ви славитимете в своїх віршах мою імперію, кріпаків до покори закликатимете, панам та мені, царю-государю, коритися навчатимете їх.
Глянув Шевченко на царя, засміявся:
– Не купиш ти мене, царю, ні маєтком, ні золотом.
– Так тоді згниєш у казематі! – закричав цар.– Гут довіку й залишишся!
– Та краще вже у в'язниці гнити, – відповів Шевченко, – ніж запроданцем стати. Ти гадаєш, царю, посадив мене в кам'яний мішок – і врятувався? Ідуть мої думи, ідуть мої пісні крізь кам'яні стіни до братів знедолених, їх на борню підіймають! А ти, царю, забирайся геть із своїми дарунками, із своїми обіцянками!
І наказав тоді цар заслати Шевченка на край землі, у степи безлюдні, заборонив йому малювати й вірші писати, аж доки не покається. Доки не згодиться царю вірою-правдою служити.
Довго чекав цар Шевченкового каяття. Та все листи поетові слав, умовляв схаменутися. Тяжко було Тарасу Григоровичу на засланні, проте він ніколи не нарікав на свою долю. І на листи царські не відповідав. Тільки раз, коли вже дуже набрид йому цар своїми депешами, поет написав:
НЕСПОДІВАНИЙ РЯТІВНИК
Далеко за обрій вигнув свою жовтаву спину безкраїй піщаний степ, укритий колючим бур'яном, низенькими деревцями саксаулу та блискучими солончаками. Тихо в степу, німо.
Тільки зрідка пройде караван верблюдів, видзвонюючи нескінченну пісню мідними дзвіночками. Та ще, часом, забреде якийсь табун коней чи отара овець в пошуках їжі. Поскубають зголоднілі тварини бліду, кволу травицю, яку ще не доконала спека, й ідуть собі далі…
І знову тихо в степу. Коли це раптом зчинився гамір по аулах. Жінки лементують, рвуть на собі коси, діти злякано припадають до матерів. То бай Момунбай карає непокірних за те, що ремствують нещасні бідаки на своє злиденне життя. Заманулося їм, бач, мати табуни коней та жити в шовкових юртах, як він, Момунбай. Позаздрили вони на його багатство. А хіба ж можна так, щоб усі були рівні, багаті й щасливі. Бідні мусять ввесь вік працювати на баїв. Той, хто не згоден з цим, повинен загинути. Так сказав Момунбай – і вже падають на жовтий пісок трупи бідняків. Ніхто не просить бая зглянутися, не чекає на його милість. Момунбай не звик до жалощів, за свої табуни, за свої багаті юрти ладен він знищити увесь люд.
Упав на пісок останній бунтар. І тоді бай запитав своїх охоронців:
– Я бачу мертвих злочинців, але не всіх… Де непокірний Мамек? Він, щоправда, неповнолітній, але теж мусить загинути… Це він складав про мене обурливі пісні… Я не раз чув, як він погрожував баям, як підбурював односельчан не слухатися моїх наказів…
– Могутній баю, – відповіли охоронці, – твоє слово сповнене мудрості, твоє бажання – закон для нас… Мамека немає серед покараних лише тому, що він пасе твоїх овець біля фортеці. Ти наказав послати його туди з великою отарою за непослух…
– Скачіть у степ, – наказав бай, – приведіть сюди Мамека і скарайте, дарма що він підліток… Коли не погасити бодай маленьку іскру, може спалахнути велика пожежа.
Мчать охоронці, щосили б'ють нагайками ситих коней – треба ж швидше виконати байський наказ. Аж ось і фортеця. Побіля неї, в долині, пасеться отара.
Під'їжджає передній охоронець до пастуха – малого хлопця в старому драному халаті й латаній-перелатаній шапці, заламує йому руки за спину й грубо валить на землю.
– Завіщо б'єшся? – вигукує Мамек. – Ти нікчемний байський попихач! Тебе проклинають усі люди степу.
– Щеня! – люто кричить охоронець. – Досить, наслухалися від тебе й твого роду усяких звинувачень… Тепер відповіси за все… Знай, батько твій уже мертвий. А зараз привеземо й твоє тіло і кинемо баю під ноги. Ніхто не врятує тебе від смерті!
Зблід Мамек на виду. Значить, немає вже в нього батька, лежить він перед юртою бая із своїми друзями-побратимами, а мати плаче, побивається над ним. Страшно стало хлопчику. Але він і знаку не подав.
– За кров, пролиту сьогодні, ви будете покарані, – крикнув голосно й плюнув охоронцю межи очі. І в ту ж мить волосяний аркан чорною гадюкою обвив тоненьку хлоп'ячу шию. Потемніло від болю в очах, закрутилось і провалилося кудись у безвість блакитне небо. Мамек упав на землю, й коні поволокли степом його худеньке тіло.