Не було такого дня, щоб він не мордував людей, не глумився над ними. Бувало, накаже гайдукам зігнати кріпаків до маєтку, вийде на ганок і починає варнякати:
– Я ваш пан, і ви мусите мені коритись, виконувати моє перше-ліпше бажання. Чуєте, це кажу вам я, граф Бузиновський! Ви бажаєте мені лиха. А я вас і хлібцем годую, і штанці ви з моїх конопель носите…
Отак міг Бузиновський розпікати людей з ранку до пізньої ночі. Розпікає, розпікає, а потім сам за серце вхопиться і репетує:
– Це вони навмисне мене дратують, хочуть у могилу звести… Ой, моє серце…
Та так жалібно стогне, так своє кобиляче лице скривить, ніби не він людей катує, а вони над ним, бідолахою, знущаються. А гайдуки та лакеї бігають біля графа, холодну воду до чола прикладають, вином міцним поять.
Стоять люди, голови похиливши, сумні, мовчазні, зажурені. Переступають з ноги на ногу, зітхають важко. Збиткується над ними підлий Бузиновський, та нічого не вдієш – граф.
А той не вгаває:
– Ось вони – призвідці! Хочуть мене з білого світу звести… Так дайте їм, мої вірні слуги, доброї прочуханки… Не жалійте лози, не жалійте сили своєї…
Налетять гайдуки на селян, схоплять кілька чоловік і починають шмагати вимоченими в розсолі різками. А Бузиновський дивиться, прицмокує задоволене та все примовляє:
– Ось так… Ось так… Бийте, бийте, не жалійте… Хай знають гайдамаки, як графу Бузиновському серце вражати…
І тут же знову починає людям вичитувати, жили з них витягати:
– Бачите, як я за вас турбуюсь, як розуму навчаю. А ви на мене гніваєтесь, недобрим вважаєте…
Скаже – і за серце хапається, падає, мліє. Оговтається трохи – і знову гайдуки людей шмагати починають.
Страждали люди, терпіли отаку наругу. Дехто тікав світ за очі в дикі степи, в байраки. Бо краще жити з вовками, ніж з такими виродками, як граф Бузиновський.
Довідався якось про графські витівки Тарас Григорович Шевченко і прийшов у село. А Бузиновського саме за серце вхопило – кріпаків своїх катував. Постояв Тарас Григорович, подивився, послухав графські проповіді. Тоді підійшов до Бузиновського й питає:
– А де ти взявся на землі, така паскуда, така нікчема, така бридота? Чого тебе люди до цього часу не заплювали, в грязюці не втопили?
Злякався Бузиновський, пополотнів, бо ще ніколи й ні від кого не чув він правдивого слова. Сидить, труситься, а гайдуки один на одного поглядають: не знають, що й робити. Схопити незнайомця страшно. Адже він у панський одяг вбраний, тож, певно, пан великий. Самого Бузиновського не боїться…
Повернувся тоді Тарас Григорович до гурту, скрушно похитав головою.
– Як вам, добрі люди, не сором отаку гниду на своїй шиї тримати й не роздушити?! Як ви можете терпіти отаку наругу над собою, над своєю честю?!
Підійшов Шевченко до кремезного селянина. Той стоїть, тримає в руках штани – тільки що йому добре гайдуки всипали
– І не соромно тобі, такому міцному, кремезному, підставляти свою спину під нагайки!
Почервонів селянин, опустив голову, мовчить. А хтось з гурту озивається:
– Та наш пан хворий… Рука на нього не здіймається. Ще вмре, ніхто не хоче гріха на душу брати…
– Хворий? – здивувався Тарас Григорович, – так ми його зараз вилікуємо… Ану, беріть графа Бузиновського, покладіть гарненько. Боїтесь? Ну так я сам полікую…
Узяв Тарас Григорович в гайдука ремінну нагайку та як почав графа Бузиновського вздовж і впоперек міряти! Той упав, верещить, як в'юн, звивається.
А Тарас Григорович добре відшмагав графа, плюнув на нього і каже людям:
– Яз нього півшкури спустив, а решту, як він не порозумнішає, ви знімете…
Кинув Шевченко нагайку – і пішов з села. Довго лежав граф Бузиновський, плакав, за серце хапався. А на другий день утік з села, бо соромно йому було людям в очі дивитися, та й боявся, аби кріпаки не зробили так, як Шевченко навчив.
ЯКІ ТАМ ЧЕРВІНЦІ?
Понад усе любив Шевченко простих людей. І завжди захищав їх – не боявся ні царя, ні панів, ні жандармів.
Приїхав якось Кобзар у Згурівку – є таке село на Україні. Коли дивиться, йде вулицею молодий парубок, та такий смутний, такий зажурений. Свитка на ньому латана-перелатана, штани аж світяться. Підійшов Тарас Григорович до парубка, питає:
– Чого це ти зажурився, молодий козаче?
Глянув парубок на незнайомця. Одягнений по-панському, а говорить простою мовою, і очі добрі, ласкаві. Незчувся бідолаха, як розповів про своє горе. Полюбив парубок дівчину-кріпачку, думав сватів засилати та справляти весілля – коли ж біда здибалася. Задумав пан за цю дівчину хорта виміняти. Ходив парубок, благав не занапастити віку молодого. Та де там? Пан і слухати не хоче. Як ти, каже, такий розумний, так давай мені сто карбованців золотом. Одружуйся з дівчиною і живи собі на здоров'я… А де ж бідняку взяти стільки грошей, як у нього крім старої хати нічого немає.