Повернувся кобзар до Тараса Григоровича, дивиться пильно, ніби бачить щось своїми невидющими очима, а обличчя радісне таке одразу стало, привітне:
– Чи я твій голос чую, Тарасе? – питає. – Здалеку пришкандибав я у В'юнища, бо про тебе дізнався і хотів хоч перед смертю твій голос почути… Далеко йде слава про тебе по всій Україні. Бояться тебе пани, імені твого жахаються.
– Спасибі вам, – дякує Тарас Григорович, – за слово ласкаве, спасибі вам, дідусю!
– Так слухай же тепер, Тарасе, мої пісні, – каже кобзар. – Слухай і запам'ятовуй!..
Ударив старий по струнах бандури і заспівав про те, що недовго вже панам-нелюдам над кріпаками знущатись, у маєтках своїх розкошувати. Випливає туман густий з Холодного Яру, застилає шляхи-дороги… А то ж не туман, то хлопці-молодці на панів чатують, готують їм кару велику…
Почули люди пісню, повиходили з церкви, оточили кобзаря, слухають. Дивується піп, куди це прихожани поділись, чого храм божий порожній. Підібгав свою рясу і мерщій на паперть. Глянув – очам віри не йме. Сидить старий кобзар, біля нього Шевченко і виспівують бунтівничі пісні. Ні панів, ні самого царя-батюшку не милують. Підскочив піп до кобзаря, ногами тупає, кричить, аж захлинається:
– Геть від храму божого, щоб і духу твого, старий пройдисвіте, не було! Не слухайте його, раби божі, це посланець диявола… Чи знаєш ти, що цар – помазаник божий, і ми за нього мусимо день і ніч молитися? А ви, – звертається піп до Тараса Григоровича, – культурна людина і таке чините. Вам би треба навертати рабів божих до покори й смиренності, а ви що робите! Зараз же йдіть до мене сповідатися… Я вам гріхи відпущу.
Почав піп заганяти до церкви кріпаків, щоб ішли службу божу слухати. А Тарасу Григоровичу ще раз наказує:
– Ви ж після служби одразу до мене на сповідь… Як вас земля носить, такого грішника!
Пішов піп у церкву. А Тарас Григорович лишився біля старого кобзаря. Посідали рядком, гомонять.
Падає на землю іней з дерев. Холодно. Вітряно. Прикриває кобзар ноги полами латаної-перелатаної свитини, натягає на вуха драну шапку:
– Ой, морози вдарили, – бідкається, – таких давно не було…
Мовчки встав Тарас Григорович, зайшов у церкву і виніс старому шубу, лисячим хутром підбиту, та смушкову шапку нову.
– Оце вам, дідусю, одежа. Тепер не замерзнете… Ідіть відпочивайте. А ще візьміть сто карбованців, може, згодяться.
Надів старий шубу, дякує, гроші сховав у кишеню, попрощався і пішов своєю дорогою.
А тут саме служба скінчилася. Люди почали розходитись по домівках. Тарас Григорович підійшов до попа:
– Хочу, – каже, – посповідатися!
Піп радіє. Давно вже він намагався затягнути Шевченка до церкви, та все марно. Аж ось поталанило.
– Нарешті й ви схаменулися, – голосно промовляє піп, так, щоб люди чули, – всі ми грішні, але тим, хто покається, буде легше.
Почав піп сповідати Тараса Григоровича.
– Грішний? – питає.
– Грішний, батюшко!
– А чим грішний?
– І словом, і ділом, і думками. Самого царя й панів лаю за те, що людей мордують. Звечора лаю. Прокинусь уранці й знов осоружних згадую, погибелі їм бажаю.
– Великий гріх на душу свою береш, – одказує піп, – великий гріх. Усяка власть від бога. Наше діло коритися й слухати начальство… Покайся, і я відпущу твої гріхи.
– Я ще не все розповів вам, батюшко, – зітхає Тарас Григорович, – є в мене ще один гріх. Узяв чужий одяг не питаючись.
– А де ж ти його подів?
– Віддав старцю убогому!
– А ти не останню одежину взяв у чоловіка? –
розпитує піп.
– Ні, батюшко, у того чоловіка добра повна хата, тільки він скупий дуже, жебраку й шматка хліба ніколи не дасть.
– Ну так ти добре діло вчинив, раб божий. Прощаю і розрішаю. Так і надалі роби…
– А ви на мене не гніваєтесь? – допитується Тарас Григорович. – Не лишаєте на мені гріха?
– Ні, всі твої гріхи прощаю. Амінь.
Подякував Тарас Григорович попу за сповідь і пішов. Кинувся піп одягатись – нема шуби, нема й шапки смушкової. Шукали, шукали – ніде нема. Тоді піп здогадався. До самого вечора просидів у церкві, поки попадя одежу принесла. Сміху було на все село. Сміялись і старі, й малі.
З того часу піп уже ніколи не пропонував Тарасу Григоровичу сповідатися та каятися в гріхах.
ХИТРИЙ СВАТ
Сталося це у селі Васківцях. Прийшов до пана Скоропадського парубок із своєю нареченою просити дозволу на одруження. А тоді було так: благословить пан – твоє щастя. Відмовить – нічого не вдієш. Кланяються молодята та пана благають.