Він відклав книжку і, нашвидку зсунувши набік акти випробовувань, узяв останній аркуш записки. Тільки тепер пілот зрозумів, як мала закінчуватись остання фраза: “Я вважаю, що політ до Юпітера корабель повинен здійснити без людини”.
Пілот знову взявся читати акти випробовувань.
Дощ шарудів листям.
За годину повернувся лікар і запросив пілота до заступника Генерального Конструктора. Складаючи в папку акти випробовувань, пілот сказав:
— Завтра метеорологи мусять зробити все, що тільки зможуть. Мені потрібний справжній ураган.
— Гаразд, — погодився лікар.
— Я хотів би побачитись з метеорологами, — вів далі пілот. — Ураган мусить бути… ну, як на Юпітері.
— Сьогодні вам треба відпочивати, — заперечив лікар.
— Мені потрібний справжній ураган, — твердо повторив пілот. — Не можна летіти до Юпітера і не вірити в машину.
— Справжній ураган? — перепитав лікар. — Слухайте… Генеральний Конструктор загинув, досліджуючи Юпітер. Це був тридцять сьомий політ. Уявний політ на уявний Юпітер. Звичайна кімната і звичайне крісло. Але серце не витримало.
Спостережний пункт містився глибоко під землею. Проте й сюди, крізь товщу землі, долітав рев урагану.
У тісній, з невисокою стелею кімнаті перед телеекраном сиділо двоє — інженер і лікар.
На екрані було видно:
“Синій птах” наближався до ракетодрому. Біля стартового майданчика спалахнули потужні прожектори — й одразу згасли. їхні промені не могли пробити чорну товщу урагану. Багряний відблиск блискавок ледь-ледь просвітлював спресовані вихорами хмари. Час від часу цей відблиск насувався на “Синього птаха”, і тоді за кораблем на суцільній стіні хмар виникала гігантська чорна тінь. Блискавки гасли, лишаючи глибокі, залиті тьмяним сяйвом провали, крізь які йшов корабель, — єдина наділена розумом частка матерії в хаосі вітру, води і вогню.
Машина була невелика — одна з тих, які здійснюють космічні перельоти на борту просторих лайнерів, а потім спускаються для розвідки недосліджених планет. “Синій птах” призначався для битви з тим, що могло чигати на нього в атмосфері чужої планети. І все на кораблі — витягнутий, без жодного виступу корпус, відігнуті назад короткі, різко окреслені крила, сховані до слушного часу інфрачервоні випромінювачі, — все призначалося для битви. Цій же меті мала служити і величезна, неспівмірна з малими розмірами корабля сила іонних двигунів.
“Синій птах” знижувався, переборюючи натиск урагану. Найнебезпечніші були періоди миттєвого затишшя. Ураган відскакував назад, і корабель провалювався в порожнечу, в ніщо. В такі секунди з гальмівних дюз виривалися гострі язики білого полум’я.
Над екраном блимнула жовта лампочка. В динаміку почувся голос пілота:
— Я — “Синій птах”. Викликаю метеоролога.
Другий голос, вібруючи від стримуваного хвилювання, відповів:
— Метеоролог слухає! “Синій птах”, головний метеоролог слухає…
— Я — “Синій птах”, — повторив пілот. — Прошу змінити програму випробувань. Ви можете зробити щось несподіване?
— Не можна змінювати програму випробувань. Це… небезпечно.
— Я питаю: ви можете зробити щось несподіване?
Подумавши, метеоролог відповів:
— Так. Якщо накаже заступник Генерального Конструктора.
Інженер, літній, дуже спокійний чоловік, присунув мікрофон і сказав:
— Дозволяю.
— Гаразд, — знову пролунав з динаміка голос метеоролога. — Зрозумів. Я зроблю…
— Не треба, — перебив його пілот. — Ви чуєте, я не повинен знати, що саме ви зробите. Випробування має бути несподіване.
Інженер відсунув мікрофон.
— Я знав, що так буде, — сказав він лікареві.
Інженерові руки бігали по клавіатурі керування. Зображення на екрані розпливлося, зникло, потім з’явилося знову. Тепер було видно іншу частину ракетодрому. Звідси до корабля сунула хмара, схожа на грубо обрубану брилу сірого граніту. Вона повільно повзла, підминаючи клапті інших хмар. І в цьому безмовному русі було більше погрози, ніж у всьому шалі урагану.
Інженер повернув важілець наладки. Масштаб зображення на екрані зменшився, стало видно увесь ракетодром.
Хмара наповзала, поступово заповнюючи небо. На стартовому майданчику знову спалахнули прожектори.
— Дивіться, — глухо сказав лікар.
Нижня поверхня хмари, досі майже рівна, раптом почала витягуватися, перетворюючись у білуватий конус. Вершина конуса швидко наближалась до землі. Здавалося, хмара витягнула страхітливих розмірів щупальце. А знизу вже тяглося друге щупальце, таке ж велетенське.
Над екраном тривожно заблимав червоний сигнал. Інженер увімкнув динамік. Молодий голос з удаваним спокоєм вимовив:
— Служба безпеки польотів. Смерч з південного сходу. Антигрозові ракети готові до старту. Чекаю наказів.
— Швидкість… яка швидкість? — спитав інженер.
Динамік відповів голосом головного метеоролога:
— Сімнадцять метрів за секунду.
Інженер посміхнувся:
— Нарешті наш метеоролог дорвався!..
Лікар знизав плечима.
На екрані було видно:
Смерч ішов до корабля. Він ішов, огорнутий хмарою пари. Він був схожий на гігантську змію.
Спалахнули промені прожекторів. Метнулися по чорному небу, вперлися в звивистий стовп смерчу.
Метеоролог спокійно доповідав:
— Двадцять шість метрів за секунду… Двадцять дев’ять…
В яскравих променях прожекторів смерч здавався напівпрозорим. У ньому — згори донизу — стрімко мчало клоччя хмар, схоже на білі клуби диму. Нижня частина смерчу звивалася в корчах, намацуючи опору для стрибка.
Інженер наказав вимкнути світло. Прожектори згасли, і тільки один промінь ще деякий час упирався в сірий тулуб смерчу, немов намагаючись стримати його непоборний натиск.
Смерч ішов до “Синього птаха”.
Машина почала розвертатися, і смерч (він став тепер синяво-чорний) одразу ж посунув їй навперейми. Динамік прохрипів:
— Знесло перекриття ангара! Геть-чисто знесло…
І знову молодий голос вимовив з удаваним спокоєм:
— Служба безпеки польотів. Антигрозові ракети готові…
Інженер вимкнув динамік.
— Кінець, — прошепотів лікар. — Тепер кінець. З цим міг би впоратися лише Генеральний Конструктор.
Він повернувся до інженера:
— Накажіть… хай передасть керування біоавтоматові! Ви чуєте — хай пілот передасть керування…
Інженер нічого не відповів.
Смерч насувався на “Синього птаха”. Він хижо вигнувся, і в центральній його частині з’явилось чорне напівкільце.
Лікар кинувся до дверей. Інженер, не відриваючись од екрана, сказав:
— Там ураган. Обережніше.
Пілот і лікар сиділи під крилом “Синього птаха”. Вони сиділи на розпушеній ураганом землі. Вона ще не протряхла, і від неї тягло вогкістю. З переднього краю крила знехотя падали краплі води.
Пілот дивився в небо. Від яскравого полудневого сонця небо здавалося безбарвним. І тільки на обрії проступала блакить, що зливалася з темною смужкою далекого лісу.
— Шишкарі, — сказав пілот. — Дивіться, летять шишкарі! їх і буря не взяла…
— Звикли, — озвався лікар. — Вони звикли. Скажіть-но, ви… ви з самого початку перейшли на біоелектронне керування?
— Так, — відповів пілот, уважно стежачи за птахами. — Я не доторкнувся до штурвалу. Я гадав, що зможу в разі необхідності… Ну, ви розумієте… А потім побачив, що він (пілот так і сказав — “він”) реагує швидше від мене. На секунду, на півсекунди, на мить — але швидше. І ще… як би його сказати… впевненіше. Немовби він уже не раз проходив через таке — і все знає.
— Він знає, — сказав лікар, піднімаючи комір плаща. — Ви… застебніть куртку. Після урагану погода встановлюється не відразу. Так… У “Синьому птахові” є частка людської душі. Маркс казав про машини: втілена в речі сила знання. Тридцять сім польотів до Юпітера…