— Тридцять сім, — повторив пілот. — Тепер він піде в тридцять восьмий. Без мене. Коли смерч наближався до машини, я подумав, що можна стиснути електрограми. Як при кінозйомці: запис вести сповільнено, а проектувати із звичайною швидкістю. Думка швидша від руху руки, але ми можемо створити щось ще швидше від думки.
— Генеральний Конструктор для цього й запросив вас, — сказав лікар. — Він знав, що так буде. Скоро завершиться монтаж нової машини. Це… для вас.
Пілот подивився на “Синього птаха”:
— Невже не можна створити машину, яка б не вимагала від льотчика такого напруження?
— Ні, — відмовив лікар. — Не можна. От, скажімо, “Синій птах”. Зараз це рекордна машина. Політ на ній неможливий без граничного напруження фізичних і духовних сил. Мине років десять, машину вдосконалять — і літати на ній зможе кожен. Та на той час вона вже не буде рекордною. З’являться нові машини. Вони висунуть перед льотчиком ще суворіші вимоги. Генеральний Конструктор знав, що йому ніколи не доведеться літати на справжніх машинах. “Синього птаха” неможливо втримати в руках. Ним може керувати лише людська думка.
Вони довго мовчали. Потім пілот, все ще дивлячись на “Синього птаха”, промовив:
— Втілена в речі сила знання… Так воно і є. Добре сказано.
Лікар усміхнувся:
— Це поезія.
Так, це поезія, — згодився пілот.
Чи може машина мислити?
Короткі оповідання
Я збираюся розглянути питання: “Чи може машина мислити?” Але для цього слід спершу визначити зміст поняття “мислити”…
Тригерний ланцюжок
Двічі на тиждень, вечорами, гросмейстер приходив до Інституту кібернетики і грав з електронною машиною.
В просторій і безлюдній залі стояв невисокий столик із шахівницею, годинником і кнопочним пультом керування. Гросмейстер сідав у крісло, розставляв фігури і натискав кнопку “Пуск”. На передній панелі електронної машини запалювалась рухома мозаїка індикаторних ламп. Об’єктив слідкуючої системи націлювався на шахівницю. Потім на матовому табло спалахував короткий напис. Машина робила свій перший хід.
Вона була зовсім невелика, ця машина. Гросмейстерові іноді здавалося, що навпроти нього стоїть звичайнісінький холодильник. Але цей “холодильник” незмінно вигравав. За півтора року гросмейстерові з натугою пощастило звести внічию тільки чотири партії.
Машина ніколи не помилялася. Над нею ніколи не нависала загроза цейтноту. Гросмейстер не раз намагався збити машину з пантелику, роблячи свідомо недоречний хід або віддаючи фігуру. В результаті йому доводилося мерщій натискати кнопку “Здаюсь”.
Гросмейстер був інженером і експериментував з машиною для уточнення теорії автоматів, здатних до самоорганізації. Але часом у нього викликав лють абсолютний спокій “холодильника”. Навіть у критичні моменти гри машина не розмірковувала більше як п’ять—шість секунд. Спокійно поморгавши різнокольоровими вогнями індикаторних ламп, вона записувала найсильніший з можливих ходів. Машина уміла вносити поправки на стиль гри свого противника. Іноді вона підіймала об’єктив і довго розглядала людину. Гросмейстер хвилювався і робив помилки…
Вдень приходив мовчазний лаборант. Похмуро, не дивлячись на машину, він відтворював на шахівниці партії, зіграні в різний час видатними шахістами. Об’єктив “холодильника” висувався до краю і нависав над шахівницею. На лаборанта машина не дивилася. Вона байдуже реєструвала інформацію.
Експеримент, для якого створили шаховий автомат, наближався до кінця. Було ухвалено організувати публічний матч між людиною і машиною. Перед матчем гросмейстер став ще частіше з’являтися в інституті. Гросмейстер розумів, що програш майже неминучий. І все ж він уперто шукав слабких місць у грі “холодильника”. Машина ж, наче догадуючись про наступний поєдинок, з кожним днем грала все сильніше і сильніше. Вона блискавично розгадувала найдотепніші плани гросмейстера. Вона громила його фігури раптовими і винятковими за силою атаками…
Незадовго перед початком матчу машину перевезли до шахового клубу і встановили на сцені. Гросмейстер приїхав у найостаннішу хвилину. Він уже шкодував, що згодився на матч. Було неприємно програвати “холодильникові” на очах у всіх.
Гросмейстер вклав у гру весь свій хист і всю свою волю до перемоги. Він вибрав початок, який йому ще не доводилося грати з машиною, і гра відразу ж загострилася.
На дванадцятому ході гросмейстер запропонував машині слона за пішака. З жертвою слона пов’язувалася тонка, наперед підготована комбінація. Машина думала дев’ять секунд — і відхилила жертву. Від цього моменту гросмейстер знав, що неминуче програє. Однак він продовжував гру впевнено, зухвало, ризиковано.
Ніхто з присутніх у залі ще не бачив такої гри. Це було надмистецтво. Всі знали, що машина постійно виграє. Але цього разу становище на шахівниці змінювалося так швидко і так різко, що неможливо було сказати, хто здобуде перемогу.
Після двадцять дев’ятого ходу на табло машини спалахнув напис: “Нічия”. Гросмейстер вражено подивився на “холодильник” і примусив себе натиснути кнопку “Ні”. Заметушилися, перебудовуючи світловий візерунок, індикаторні вогні — і завмерли насторожено.
На одинадцятій хвилині машина зробила хід, якого найбільше побоювався гросмейстер. Відбувся швидкий розмін фігур. Становище гросмейстера погіршилося. Однак на сигнальному табло машини знову з’явилося слово “Нічия”. Гросмейстер уперто натиснув кнопку “Ні” і повів ферзя в майже безнадійну контратаку.
Система слідкування машини одразу почала рухатися. Скляне око об’єктиву втупилося в людину. Гросмейстер намагався не дивитися на машину.
Поступово у світловій мозаїці індикаторних ламп почали переважати жовті відтінки. Вони ставали дедалі інтенсивніші, яскравіші — і нарешті згасли всі лампи, крім жовтих. На шахівницю упав золотистий сніп променів, на диво схожих на тепле сонячне світло.
В напруженій тиші поклацувала, перескакуючи з поділки на поділку, стрілка великого контрольного годинника. Машина думала. Вона думала сорок три хвилини, хоч більшість присутніх у залі шахістів вважала, що думати власне нема над чим і можна сміливо атакувати конем.
Зненацька жовті вогні згасли. Об’єктив, невпевнено здригаючись, зайняв звичайну позицію. На табло з’явився запис зробленого ходу: машина обережно пересунула пішака. В залі зчинився галас; багатьом здавалося, що це був не кращий хід.
Через чотири ходи машина визнала свою поразку.
Гросмейстер, відштовхнувши стілець, підбіг до машини і ривком підняв бічний щиток. Під щитком спалахувала і гасла червона лампочка контрольного механізму.
На сцену, яку одразу заповнили шахісти, насилу пробився юнак, кореспондент спортивної газети.
— Чи можна вважати за доведене, — запитав він, — що машина грає гірше від людини?
— Схоже на те, що вона просто здалася, — невпевнено промовив хтось. — Так чудово грала — і раптом…
— Ну, ще що вигадайте, — заперечив один з відомих шахістів, — буває, що й людина не помічає виграшної комбінації. Машина грала на повну силу, та можливості її обмежені. Тільки й того.
Гросмейстер повільно опустив щиток машини і повернувся до кореспондента.
— Отже, — нетерпляче повторив той, розкриваючи блокнота, — яка ваша думка?
— Моя думка? — перепитав гросмейстер. — Ось вона: вибув з ладу тригерний ланцюжок у сто дев’ятому блоці. Звичайно, хід пішаком не найсильніший. Але зараз важко сказати, де причина і де наслідок. Можливо, випадіння цього тригерного ланцюжка завадило машині знайти ліпший хід. А можливо, вона справді вирішила не вигравати — і це коштувало їй пробитих струмом тригерів. Адже й людині не легко пересилити себе…
— Але ж нащо їй здався цей слабкий хід, нащо їй було програвати? — здивувався кореспондент. — Якби машина вміла мислити, вона прагнула б до виграшу.