Скляров помовчав і додав:
— Завтра ж покажіть цю машину фахівцям. Ви чуєте, Семене Павловичу? Обов’язково покажіть її кібернетикам. Нехай вони вирішують. І ще… збережіть цей папірець.
Він передав математикові смужку газетного паперу, на якій під крапками й тире було виведено акуратним почерком єдину фразу: “Чи може людина мислити?”
“Машина сміялася…”
(Із щоденника)
…Сьогодні їй сповнилось рік.
Я добре пам’ятаю, як рік тому сиділи ми тут, у цій кімнаті, і мовчки дивилися на сірий корпус машини. Об одинадцятій сімнадцять я натиснув пускову клавішу, і машина запрацювала.
Запрацювала? Ні, це не те слово. Машина повинна була моделювати людські емоції. Це не перший такий дослід з машинами, що самоорганізовуються і саморозвиваються. Але ми виходили з найновіших фізіологічних відкриттів і дуже старанно внесли всі корективи, які рекомендували психологи.
Рік тому я запитав своїх асистентів, як, на їх думку, скінчиться експеримент.
— Вона закохається, — відповів Корнєєв.
— Ясна р-річ, — повільно промовив Антрощенко. — Вона закохається в тебе. Як б-бага-то хто в інституті.
— Ну, а ви? — спитав я Бєлова.
Він знизав плечима:
— В таких експериментах не буває невдач. Якщо машина зуміє добре імітувати людські емоції, ми дамо біологам цікавий матеріал. Якщо ж вона… ну, коли вона не спрацює, біологам доведеться де в чому переглянути свої міркування. Це теж корисно.
Два тижні машина працювала прекрасно, і ми одержали дуже цінні дані. А потім сталася перша несподіванка: у машини раптом з’явилось захоплення. Вона захопилася… вулканами.
Це тривало десять днів. Машина вимучувала нас класифікацією вулканів. Вона вперто друкувала на стрічці: Везувій, Кракатау, Кілауеа, Сакурадзіма… їй до вподоби були старовинні описи вивержень, особливо розповідь геолога Леопольда фон Буха про виверження Везувія в 1794 році. Вона безліч разів повторювала цю оповідь: “В ніч на 12 червня стався страшний землетрус, який повторився ще 15 червня об 11 годині ночі з могутнім підземним ударом. Усе небо раптом освітило червоне полум’я…”
Потім вона забула про це. Забула зовсім. Вона відключила блоки пам’яті, в яких зберігались відомості про вулкани. Зробити так людина не здатна.
Експеримент вступив у фазу непередбаченого. Я сказав про це асистентам, і Бслов відповів:
— Ще краще. Нові факти цінніші за нові гіпотези. Гіпотези приходять і відходять, а факти залишаються.
— Дурниці! — сказав Антрощенко. — Самі тільки факти нічого не дають. Вони, як далекі з-зірки…
— Попрошу зірок не чіпати! — вигукнув Корнєєв.
Я слухав їхню суперечку, а думав зовсім про інше. В цю хвилину я вже знав, що буде далі.
Дуже скоро моє передбачення почало збуватися. Раптово з’ясувалось, що машина ненавидить сузір’я Оріона і всі зорі, що входять до каталогу Лакайля від № 784 по № 1265. Чому сузір’я Оріона? Чому саме ці зірки? Ми могли б розібрати машину і знайти пояснення. Але це означало обірвати експеримент. І ми дозволили машині діяти на свій розсуд. Ми тільки підключили до блоків пам’яті нові елементи і стежили, як поводить себе машина.
А поводилась вона дуже дивно. Машина, наприклад, ввімкнула жовте світло, що означало плач, коли вперше ознайомилася з структурною формулою бензолу. Машина ніяк не реагувала на формулу динатрисаліцилової кислоти. Одначе згадка про натрієву сіль цієї кислоти раптом викликала в неї шалене обурення: жовтий сигнал став оранжевим, а потім лампа перегоріла…
Музика, взагалі всяка інформація, пов’язана з мистецтвом, не викликала в машини емоцій. Але їй було весело, коли в тексті інформації зустрічались іменники середнього роду з чотирьох літер. Миттю спалахував зелений сигнал і починав монотонно деренчати дзвінок: машина сміялася…
Вона працювала двадцять чотири години на добу. Увечері ми йшли з інституту, а електронний мозок машини продовжував перемелювати інформацію, міняти наладку блоків логічного керування. Ранками на нас чекали сюрпризи. Одного разу машина почала складати вірші. Дивні вірші: про сварку “горизонтальних кішок” з “симетричним меридіаном”…
Якось до інституту я приїхав уночі. Машина стояла в темній кімнаті. На щиті приладів світилася лише невелика фіолетова лампа: це означало, що в машини гарний настрій.
Я довго стовбичив у темряві. Було дуже тихо. І раптом машина розсміялась. Так, вона розсміялася! Спалахнув зелений сигнал, і монотонно задеренчав дзвінок…
…Зараз, коли я пишу ці рядки, машина знову сміється. Я сиджу в іншій кімнаті, але двері прочинені, і я чую деренчання дзвінка. Машина сміється з квадратних рівнянь. Вона копирсається у своїй велетенській пам’яті, відшукує тексти з квадратними рівняннями — і сміється.
Колись Клод Бернар сказав: “Не бійтесь протилежних фактів: кожен з них — зародок відкриття”. Але в нас надто багато суперечливих і протилежних фактів. Часом мені здається, що ми просто створили недосконалу машину…
Чи — все правильно?
Ось як я гадаю:
Не можна порівнювати машину з людиною. За нашим уявленням роботи — це майже люди, яким притаманна або машинна злість, або машинний надрозум. Дурниці! Наївне запитання, чи може машина мислити. Треба одразу сказати і “ні”, і “так”. Ні — бо мислення людини формується життям у суспільстві. Так — бо машина все-таки може мислити і відчувати. Не як людина, а якась інша істота. Як машина. І це не краще і не гірше, ніж мислення людини, а просто — інакше.
Машина може визначити температуру повітря з точністю до тисячних часток градуса, але вона ніколи не відчує й не збагне, що таке вітер, який пестить шкіру. А людина ніколи не відчує, що таке зміна самоіндукції, не відчує процесу намагнічування. Людина і машина — різні.
Машина тільки тоді зможе мислити, як людина, коли вона матиме все те, що має людина: батьківщину, сім’ю, здатність по-людському відчувати світло, звук, запах, смак, тепло і холод…
Але тоді вона перестане бути машиною.
Нудний капітан
Кравцов подарував мені п’ять кульових блискавок. Дві з них збереглися в мене до цього часу. Одна — завбільшки з помаранч, у неї м’яке бузкове світло, — висить у вітальні. Думаю, що ця блискавка проживе ще з півроку. В неї, як сказав би Кравцов, дуже мила і спокійна вдача. Друга блискавка не більша від волоського горіха. Вона лимонно-жовта на колір, але інколи стає червоною і дзижчить. її ніяк не можна втримати на одному місці, вона намагається прослизнути в найнесподіваніші сховки. Якось вона опинилась в кишені мого плаща. Я виявив це тільки на вулиці. Тепер я тримаю цю блискавку у вазі з-під квітів, накритій зверху двома товстими книгами. З вази вже їй не вибратись!
А втім, я даремно завів розмову про блискавки. Розповідь про Кравцова треба починати з його порятунку.
Це було рік тому, восени. Аварійно-рятувальне судно “Грім”, на якому я служив старшиною водолазів, стояло на бакинському рейді. Сигнал біди ми прийняли опівночі, якраз коли розгулявся шторм. Треба сказати, що бакинська бухта наче спеціально влаштована, аби перечікувати шторми…
Проте тієї ночі навіть у бухті коїлося щось неймовірне. Вітер тільки те й робив, що змінював напрямок, налітав поривчасто, наче примірявся, як погубити суденце. Видимість була препогана. Над хвилями злітала густа водяна пилюка. Міські вогні, такі ясні і яскраві, затягло пеленою. Над морем здійнялася невиразна червонувато-зловісна заграва.
Як я вже сказав, сигнали біди ми прийняли опівночі. Капітан викликав по радіо аварійно-рятувальне управління і — щоб не гаяти часу—наказав зніматися з якоря. В команди одразу підскочив настрій. Ми знали: тепер шторм швидко вгамується. Звідки ми це знали? Справа тут не в метеорології, а в нашому капітані — Миколі Олексійовичу Горобейчику. Капітан Горобейчик був схожий на бухгалтера. Ще молодого (йому йшов тридцять четвертий рік), дуже ретельного, акуратного бухгалтера, який з часом обов’язково стане головним бухгалтером. У капітана було м’яке, навіть сором’язливе веснянкувате обличчя (зовсім не обвітрене і не засмагле, смага не брала Горобейчика, не знаю чому), білі брови, старанно зачісаний на проділ світлий чуб. Говорив Горобейчик стиха, якимсь скрипучим голосом. Думаю, що такі слова, як “будь ласка” або “будьте ласкаві”, він вживав частіше, ніж усі, які є, капітани з усього Каспійського пароплавства.