Мушу сказати одразу, що Горобейчик добре знався на морському ділі. Про те, що на кораблі в нас був ідеальний порядок, і говорити не доводиться. Все це так. Не мав капітан тільки морської хвацькості, і екіпаж, що складався з молодих хлопців, не міг не жалкувати про це. Інколи, знаєте, приємно почути з мостика ревіння такого собі просоленого морського вовка: “Грім і блискавка! Усі нагору, по місцях стояти, з якоря зніматись!” Без усяких там “будь ласка”… І потім, Горобейчику надто щастило. У нас твердо вірили: шторм може початися лише тоді, коли Горобейчик привів корабель у порт. І навпаки: варт Горобейчику віддати команду про вихід у море, і будь-який шторм негайно вщухне. За рік моєї служби на “Громі” не було жодної аварії, жодного НП, усе йшло тихо і гладко. З іншими кораблями могли трапитись (і траплялися!) всілякі неприємності. Інші кораблі могли попасти (і попадали!) у різні катавасії. У Горобейчика ж нічого такого не траплялося. Є, знаєте, такий порошок — від акул; кинеш у воду таблетку — і купайся, скільки завгодно, жодна акула не підпливе: запах у порошка такий, що вони його не витримують. Так ось Горобейчик був дужчий за порошок: будь-яка біда намагалась обминути його за три кабельтові…
Так сталося й цього разу. Ледве Горобейчик віддав наказ підняти якір, як вітер почав помітно стихати. А коли ми вийшли з бухти, шторму вже не було. Дув, звичайно, свіжий вітер, море вигравало, але шторм якось одразу принишк. Горобейчик сказав старпомові: “В разі чого, ви, будь ласка, покличте мене”, — і спустився у свою каюту. Однак, як ви розумієте, за ніч нічогісінько не сталося. Горобейчику, як завжди, щастило.
На ранок ми були в районі острова Зламана Щелепа. Корабель, з якого прийняли сигнали біди, затонув години за три до нашого приходу. Команду підібрав танкер, який ішов порожняком. Зник лише пасажир — єдиний на борту “Допитливого” (так називали загиблий корабель). Нам наказано було ретельно оглянути місце загибелі “Допитливого” і спробувати відшукати цього пасажира.
Капітан викликав мене на мостик. В руках у Горобейчика була радіограма. Він перечитував її, і на обличчі його було написане крайнє здивування. Таке обличчя мало бути в бухгалтера, який раптом побачив, що в розрахункову відомість вписано два рядки з опереткової арії.
— Послухайте, старшина, — сказав він, дивлячись на радіограму, — ми будемо шукати “Допитливого”… Поставимо буї… — Він узявся знову перечитувати радіограму. Потім акуратно згорнув бланк і сховав його в кишеню кітеля. — Знаєте, старшина, що в них у трюмі?
“Допитливий” був гідрографічним судном Академії наук. Я відповів, що в трюмі мають бути прилади, якесь наукове обладнання.
Горобейчик ввічливо посміхнувся.
— На жаль, ви помиляєтесь. Там у них блискавки.
— Які блискавки? — не допетрав я.
— Кульові, — спокійно відказав Горобейчик. — Чотири сотні кульових блискавок. Даруйте, якщо бути точним, то чотириста сім штук. Скажіть, будь ласка, вам не доводилось підіймати з дна… блискавки?
Відповісти я не встиг. Вахтовий сигнальник закричав: “Людина за бортом!” — і всі кинулись до правого борту.
За бортом була не людина, а надувний гумовий човен. І в ньому справді сидів чоловік. У бінокль ясно було видно великий білий напис на шлюпці: “Допитливий”. Горобейчику навіть не довелося розшукувати того, хто зазнав аварії, цей хлопець сам знайшовся. Але, клянусь вам, це був дуже дивний хлопець, у всякому разі найбільш дивний з усіх, які коли-небудь зазнавали аварії.
З усього було видно, що він навіть не дуже радів, що його відшукали. Він наспівував щось піратське, акомпануючи собі на гітарі. Час від часу він клав гітару, опускав за борт черевика, набирав води і поливав чемодан, що займав мало не півшлюпки. А потім знову брався за гітару і співав на весь голос:
— Нервовий струс, — констатував наш корабельний лікар. — Такі випадки описано в медичній літературі. Треба хутчій підібрати його!
Проте цей хлопець, здається, не дуже-то хотів бути врятованим. Коли “Грім” підійшов до шлюпки, він весело гукнув:
— Куди курс тримаєте, друзі?..
Ну, тут ми без зайвих слів втягли його на палубу. Разом з чемоданом, бо він учепився в цей чемодан обома руками.
— Дякую вам, — промовив він, обережно поставивши чемодан на палубу. — Будемо знайомі: Олег Павлович Кравцов, кандидат фізико-математичних наук.
Це була щира правда, і ми дуже скоро переконалися, що Кравцов справді фізик і дійсно кандидат наук. Але тоді, на палубі, він був схожий швидше на бригадира вантажників у порту. Уявіть собі здоровенного дядька заввишки трохи менше двох метрів, у майці й закачаних до колін мокрих штанях. Та, бути б йому водолазом, на нього навряд чи наліз би комбінезон найбільшого розміру… Обличчя у Кравцова було приємне, це я зразу помітив. Знаєте, таке відверте, веселе обличчя, вилицювате, трохи кирпате, з широко розставленими голубими очима і великими білими зубами, що ними, мабуть, можна було перегризти якірний ланцюг. Він увесь час посміхався і взагалі був дуже задоволений з себе і всіх присутніх.
— Ви з “Допитливого”? — запитав капітан.
Кравцов кивнув:
— Саме звідти. Так би мовити, зазнав аварії. З дитинства мріяв про таку пригоду. — Він розсміявся і сказав довірливо: — Мені з самого початку здавалося, що станеться якась пригода. Я навіть за вряди-годи прикинув оком, де лежить оця шлюпка. Тепер усі перепливають океани на плотах, на шлюпках… Скажіть, а куди б мене занесла оця течія?
Горобейчик нахмурився (він не любив легковажних людей), поплямкав губами і сказав пісним голосом:
— Що ж, дуже приємно… Авжеж, дуже приємно. Проведіть його, хлопці, до кают-компанії. І ви, лікарю, будь ласка, подивіться, що йому треба.
— Попоїсти йому треба, — буркнув корабельний лікар, — більше нічого. Здоровий, як… — Він завагався, підшукуючи, мабуть, якийсь оригінальний вислів, потім зітхнув і докінчив: — Здоровий, як бик.
Усі, хто був вільний від вахти, пішли з Кравцовим до кают-компанії. Чемодана він ніс сам, а гітару й черевики урочисто несли хлопці: Кравцов якось одразу всім сподобався.
У кают-компанії наш кок миттю накрив стіл. Другий капітанів помічник приніс випрасувані штани, механік — новенький кітель (застібнути кітель Кравцов, звісно, не зміг: ґудзики не зійшлися). Одне слово, за п’ять хвилин Кравцов, як він сам висловився, набув вигляду, зручного для логарифмування.
— А тепер, — промовив він, покінчивши з другою порцією котлет, — тепер подивимось, як поживають мої звірята.
Він поставив чемодан на стіл, ніжно погладив кришку (мені чомусь запам’ятався кожен його рух), спритно клацнув замком і…
Ось тут це і сталося.
Ми побачили блискавки і почули грім. Тобто грому, власне, не було. Просто хтось перекинув стола, а кок упустив з рук підноса з компотом. Але блискавки були — справжнісінькі кульові блискавки.
Я ще в дитинстві бачив кульову блискавку. Було це в П’ятигорську, під час грози. Однак ту блискавку бачив я здалеку, а ці лежали за два кроки від мене. їх було не менше, як дюжина, і вони доверху заповнювали чемодан. Найбільші були завбільшки з кулак нашого боцмана, тобто сантиметрів п’ятнадцять у поперечнику. Всі вони відрізнялись одна від одної кольором. Тільки дві, зовсім невеликі, були чорні, решта мала забарвлення — бузкове, зеленаве, оранжеве, жовте… Одна, наприклад, випромінювала тьмяне сіре світло, інша — яскраво-червоне…