…Невесело було виходити з теплої печери. За день ми до дідька стомились, а видертись на круту скелю важко, маючи і свіжі сили. Зізнатися, в мене знову майнула думка викинути ці трикляті блискавки — хай вітер несе їх куди завгодно. Але я нічого не сказав Кравцову. Що ж, коли вже потрапляти в біду, то з добрим товаришем!
Ми відрізали шмат брезенту від великого полотнища, яким був прикритий вхід у печеру. Кравцов вибрав яскраву блискавку і обплутав її сіткою. І ми подерлись нагору. Скеля була невисока, метрів три з половиною, може, чотири. Але я майже нічого не бачив. Очі, запалені від яскравого світла, боліли і сльозилися. Здавалося, що все навкруги поринуло в цілковитий, непроглядний морок. Блискавку нам довелося одразу ж загорнути в брезент: вона сліпила.
Ці чотири метри я запам’ятав на все життя. Холодний і мокрий вітер змушував притулятись до скелі, а скеля була гостра і колюча. Я До крові обшморгав руки, порізав ноги, забий плече. І якщо й все-таки виліз нагору, то тільки дякуючи Кравцову. Він буквально викинув мене на вершину скелі, а я його вже не зміг витягти…
Сигнал біди — це дев’ять спалахів: шість коротких і три довгих. Блискавка виривалася на вітрі, я прив’язав сітку до пояса, бо руки були зайняті брезентом. Я нічого не бачив, спалахи блискавки засліпили мене. Від яскравого світла очі різав нестерпний біль. Мене раптом охопила якась байдужість. Я вирішив, що “Грім” не прийде: Горобейчик не наважиться наблизитись до Зламаної Щелепи. Але я сигналив. Три крапки, три тире, три крапки… Спочатку я ще рахував сигнали, потім збився, перестав. Руки працювали машинально. Три крапки, три тире, три крапки…
Не пам’ятаю, скільки минуло часу. Кравцов потяг мене за ногу. Я обернувся — у морі витанцьовувала світла смуга. Це був прожектор.
“Грім” ішов до острова!
Я сповз зі скелі. Кравцов відв’язав сітку з блискавкою і потяг мене вниз, до печери. Він здогадався прикласти мені до очей мокру ганчірку. Біль трохи стих, став тупим, ниючим.
За півгодини до нас прийшла шлюпка з “Грому”. Я й досі не знаю, як хлопцям вдалося підійти до скель. Хвилі гриміли так, що не було чути навіть крику. Шлюпку заливало, доводилось увесь час вичерпувати воду.
Ледве піднявшись на “Грім”, Кравцов крикнув:
— Капітане, негайно відходьте… Негайно!
Я не бачив Горобейчика — очі боліли, і мені було важко їх розплющити, — але я почув Горобейчиків голос, ввічливий, скрипучий, дуже спокійний:
— Не турбуйтесь, будь ласка. Ми встигнемо відійти.
Я примусив себе розплющити очі. Мені хотілося подивитись на Горобейчика. Клянуся вам, він був такий, як і завжди!
— Поспішайте, капітане, поспішайте, — наполягав Кравцов. — Блискавки ось-ось вибухнуть!
— Дякую, я візьму це до уваги, — відповів Горобейчик. — Але особливо поспішати нам невигідно. Вибух дасть хвилю — як цунамі. Вона йде зі швидкістю літака. Ми від неї не втечемо. А машини треба берегти.
Кравцов розсміявся, сказав: “Ви маєте рацію, капітане”, — і почав насвистувати свою пісеньку.
Блискавки вибухнули через годину, коли “Грім” був за п’ятнадцять миль від острова.
Я зсунув пов’язку, яку мені встиг накласти лікар, і разом з усіма вибіг на палубу. За кормою, прорізавши темряву ночі, виник сліпучо-яскравий жовтий диск. У першу мить це було схоже на сонце, що до половини ховалося за обрієм. Потім вогонь витягся вгору, став бузково-білим, освітив розбурхане море і раптово згас, лишивши мерехтливу червонувату заграву, що повільно розповзалася.
Острів Зламана Щелепа перестав існувати.
Легенди про зоряних капітанів
Ікар і Дедал
Що скажу тобі — слухай, Ікаре!
Не спускайся ти низько в польоті —
Змочить пір’я вода, і поважчають крила,
Ну, а вище — обпалить вогнем їх.
Це було давно. Час зітер у пам’яті поколінь справжні імена тих, хто летів до Сонця. За найменнями кораблів люди стали називати їх — Ікар і Дедал. Кажуть іще, що й кораблі називались інакше, а імена Ікара і Дедала взято з стародавнього міфа. Та навряд чи це так. Тому що не Дедал, а той, кого тепер називають Ікаром, перший сказав людям: “Пролетимо крізь Сонце!”
Це було давно. Люди ще боязко покидали Землю. Але вже збагнули вони п’янку красу Зоряного Світу, і буйний, нестримний дух відкрить вів їх до зірок. І якщо гинув один корабель, у Зоряний Світ вирушало два інших. Вони повертались через багато років, обпалені вогнем далеких сонць, промерзлі від холоду безмежного простору. І знову відлітали у Зоряний Світ.
Той, кого тепер називають Ікаром, народився на кораблі. Він прожив довге життя, але рідко бачив Землю. Він літав до Проціона й Лакайля, він перший досяг зорі Ван-Маанена. У планетній системі зорі Лейтена він бився з орохо — найстрашнішими з відомих тоді істот.
Природа багато дала Ікарові, і він щедро, як Сонце, витрачав її дарунки. Він був нестямно сміливий, але щастя ніколи не зраджувало його. Він старів, та не ставав старим. І він не знав утоми, страху і відчаю.
Майже все життя з ним літала його подруга. Кажуть, вона загинула під час висадки на планету в системі Ерідана. А він і далі відкривав нові світи і називав їх її ім’ям.
Так, серед тих, хто літав до Зірок, не було людини, яка б зрівнялася звитягою з Ікаром. І все ж люди здивувались, коли він сказав: “Пролетимо крізь Сонце!” Навіть друзі його — а він мав багато друзів — мовчали. Хіба можна пролетіти крізь розпечене Сонце? Хіба не спопелить безумця вогненне світило? Але Ікар казав: “Подивіться на газосвітні трубки. Температура в них — сотні тисяч градусів. Та я беру рукою газосвітну трубку і не боюсь обпектися. Бо речовина всередині трубки знаходиться не у вигляді газу, рідини або твердого тіла, а в четвертому стані — у вигляді плазми, у стані крайнього розрідження”. Йому заперечували: “Невже не знаєш ти, що всередині Сонця не плазма, а речовина, у дванадцять разів щільніша за свинець!”
Так казало багато людей. Проте Ікар сміявся: “Це не перешкодить нам полетіти до Сонця. Ми зробимо оболонку корабля з нейтриту. Навіть у центрі Сонця густина буде мізерно малою порівняно з щільністю нейтриту. І, немов скло газосвітної трубки, нейтрит залишиться холодним”.
Люди не зразу повірили Ікарові. І тоді йому допоміг той, кого тепер звуть Дедалом. Він ніколи не літав у Зоряний Світ, і тільки наука відкривала перед ним таємниці матерії. Холодний, спокійний, розсудливий, він не був схожий на Ікара. Та якщо людей не переконала запальна Ікарова мова, то сухі й точні Дедалові формули сказали всім: “Летіти можна”.
На ті часи люди вже багато знали про п’ятий стан речовини. Спочатку його відкрили в зірках, які назвали “білими карликами”. Самі невеликі, ці зірки мають велетенську густину, бо майже цілком, окрім газової оболонки, складаються з щільно притиснутих один до одного нейтронів. Після перших польотів до супутника Сіріуса, найближчого від Землі “білого карлика”, люди навчились одержувати нейтрит — речовину, що складається виключно з нейтронів. Щільність нейтриту була в сто двадцять тисяч разів більша за щільність криці і в мільйон разів — за густину води.
Кораблі, на яких Ікар і Дедал мали летіти до Сонця, монтувалися на позаземній станції. Тут люди легко могли підіймати нейтритові листи, і робота йшла швидко, хоч нейтрит, як говорилося, був п’ятим — надгустим — станом речовини.
Що ж до самих кораблів, то, розповідають, це були найкращі з усіх, які коли-небудь вирушали у Зоряний Світ. їхні могутні двигуни не боялись вогненних вихорів Сонця, а величезна швидкість дозволяла стрімко пролетіти крізь розжарене світило. І ще розповідають, що саме тоді придумав Дедал гравілокацію. Всередині Сонця, в хаосі електронного газу, радіо безсиле. Але вага залишається вагою. Локатор вловлював хвилі тяжіння, і кораблі могли бачити.