– Закопай, гостю, шматки мертвої тварини в землю. Не годиться вживати поживи шакалів.
А сам наливає скитові золотого вина, що густе, як мед, і, як мед, запашне. І не надивується скит смаку того вина. Не надивиться на погар з червінки, чорними візерунками писаний. Смакує вино Боризесові. Ліпше воно за кобиляче молоко, дужче за п’янючий напій з диких сливок-жерделів.
І кінь Боризесів, що жодного чужинця до себе й на десять кроків не підпустить, сам до печери підходить і з Ланових рук бере шматки коржа та виноградні грона.
– Так відпочинь тепер, гостю мій, – запрошує ласкавий господар. – Тут не загрожує тобі жодна небезпека на нашій Таврійській землі. Не прийшов ще твій час впасти з дерева життя дозрілим овочем.
Підмощує запашного сіна, взористою товстою тканиною його прикриває.
Спить і не спить Боризес. Здорове тіло тішиться відпочинком по довгій мандрівці. М’язи розпружились, по жилах від смачного вина тепло розливається. А от же, серце тьохкає, мов соловій, співучою стрілою озивається. Занурив погляд розплющених очей молодий скит у срібну блакить ночі, п’є устами й серцем теплу, чарівну тишу. Наслухає в дрімлі тихому співу, що десь бренить з тіні, обризканої місяшною росою. Здається йому: звуками флейт чи жоломії тремтить срібно-блакитне повітря. А з ледве вловної мелодії проступають голоси, прозорі, чисті, як струмочки лісових джерел, легесенькі, як вітрець, що його ані затримати, ані вловити. А в блакиті далин в’ються рої з імли зітканих істот.
Таж те все може тільки тобі сниться, – ха-ха-ха! – десь іздаля регоче чугур-пугач…
Може…, бо ж спить і не спить Боризес. Бачить щось далеке, а зблизька не бачить, як з чагарників на узліссі вимотуються дивні звинні істоти, «дикі хлопійка», фавни-паніски. Полохливі, жваві, веселі та граві пустунчики Панові внуки. Тіла – дитячі, ніжки козлячі, між коротким волоссячком – коротенькі ріжки.
Зацікавлені не частою появою, підсуваються все ближче і ближче, легесенько ставлять свої ратички, щоб не шуснула трава. Доторкуються пальчиками скитової зброї. Гладять, мов сонного кота, гостроверху, хутром підбиту шапку. Жаліють її, як «мертву тварину». Ось збились у щільний гурток, схилились кучерявими голівками над шкурятяною тарчею. Нюхають невидане диво. А найменше фавненятко, що йому ледве понабігали гульки, де мають виткнутись ріжки, волохаті, як броскви, – намагається й лизнути незрозумілу річ.
– Не руш… Де – мертве… Шкадло!.. Смердить воно! – остерігає старший хлопійко-фавн. І нахмурює чоло. Але малюк тихесенько сміється, не витримує, й переливчастим меканням тремтить його ніжний голосок. Втішно маленькому, що побачив: «такий красний бубон»!
Пробудився з дрімоти скит, але ж його погляд звернений не на фавненят. Саме з тіні старих дерев, таких старих, що годі під ними пройти, не скинувши шапки, – виринули дві постаті. Одна, – мов з бронзи вилита. На її пружному дівочому торсі виблискують місяшні світелка, мов на металі. Від пасу ж переходить дівчаче тіло в тулуб красного коня. Друга постать… Боризес аж злегка підводиться на лікоть…
Злякані його рухом прудкі фавники пурхають, мов горобці, в чагарник. А Боризес і справді гадає, що бачить сон. Де ж бо таки в цій безлюдній стороні об’явився б скит?!
Не йме віри власним очам юнак. Таки ж бачить ясно: на тій другій постаті, як і на йому самому, – вузькі пружковані ногавиці, зв’язані коло котників і заправлені в сап’янці з гострими передами. Легка місюрка виблискує риб’ячою лускою у місяшному сяйві. Але ж з-під гостроверхого сличка не юнацьке – коротке, але довге жіноче волосся спливає на рамена. А відтінь його однаковісінький, як і блискуча шерсть коня, рідкої, ясно-злотистої масті. Так гордо й гарно сидить на коні їздкиня, що здалеку теж виглядає на золоту центавресу.
Вільним кроком ступають по непомітних стежечках руч-об-руч центавреса і людина-їздкиня золотоволоса. Боризес не може відірвати від них очей: що-бо є кращого для очей мужа, як гарна зброя та красний кінь!
У цих же двох постатей ще й жіноча принадна краса! І не може сам собі сказати Боризес, котра з двох йому гарніша.
Ось вони проходять саме повз печери. Шарудять дрібні камінчики під копитами. Стали. Виступ скелі напівзакрив постаті обох. Але слова їх чути:
– Збережи свою руку чистою від людської крові, Талестрис. В нашому краю ще ніколи не була вона пролита.
Металевий високий голос перериває сильне, низьке контральто:
– Нема дива, Гіппіє: таж тут ще ж не було людей!
– Крім однієї тебе, Талестрис, – відказує контральто центавреси.
– А я мала б не виконати своєї повинності й не принести в офіру богині чужинця? Ти ж знаєш: тоді заплачу власним життям.