Та не як переможеного ворога, а як товариша й друзяку доглядав скит «свою здобич», і коли новий молоденький місяць постарів, дозрів і надщерблений зник, Талестрис вже могла за дня вигріватись біля Панової печери. Підсвідомо примирилась зі своєю долею й цінила догляд переможця. Щоправда, в думці все ще борикалась. А найбільш турбувало її те, що доведеться йти за ним в невідоме, покинути край, де були її дерева, мов брати, а морські хвилі стали сестрами.
– Напевне, відведе мене Боризес в країну Кіммерійську! ^– згадувала з тривогою скитові оповідання про ворожбита з-над Бористену, хоча й знала від Пана, що бористенські кіммерійці – особливо улюблені Фойбосом, братом богині Артеміди. І їхній бог часто відвідує улюблений свій нарід. Припливає на злотосяйному човні, що його тягнуть лебеді. Іноді ж і довший час живе поміж кіммерійцями, навчаючи їх божеському співу та розміряному слову.
Коли вже Талестрис зовсім подужчала, звелась, піднесла руку, накрила нею очі дашком й промовила ніби в повітря:
– Мушу вже до храму. Покинута самітня богиня, – додала зі щирим зітханням.
Але придивилась дужче й здивувалась: виходить зі святині дим офірний. І вогник на вівтарі. Все як має бути… Чи ж богиня вже має нову жрицю?
Смутно Талестрис. Не знає, що мала б вчинити. Хоч би ж та Гіппія не гнівалась, могла б її розпитати. Таж центавреса, мабуть, погорджує амазонкою, що не билась до загину.
– Де є Гіппія й чому вона мене відцуралась? – з тугою запитала Пана.
– Гіппія заступає тебе при храмі, – відказав Пан.
– Як нова жриця?
– Хай буде й «нова». Бо ж у нас нині все по-новому. І ти також нова істота межи нами! – висвітлює Пан, нагнувши свою голову з важкими рогами. – Все, кажу, нове. І ти – вже не жрекиня й не амазонка, лише Боризесова жінка. На, дитино моя. Це – для тебе лік! – спокійно додає, простягаючи пригорщу запашних суниць, – Навмисне для тебе достигли подруге в цім році! – й задоволено усміхається мудрий Пан.
Але йому шкода безрадної Талестрис, і він сідає біля неї.
– Не журись і не сумуй. Я тобі все висвітлю. Бо ж ти, як дитина слово вчителя, взяла дослівно закон богині Артеміди: «Амазонка мусить вбити мужа або бути убитою ним». Тим часом боги здебільша промовляють до людей вкритими образами, мовою прихованою, не як там атенський агораном, що на торгу виголошує ціну на часник! До бога наближається той, хто думає й думкою шукає бога. Отож кожен муж невідмінно «вбиває амазонку», коли вона, забаєна, кориться йому духом. В тій миті, як вирішить відкласти зброю та, ставши йому подругою, готова спертись на його рамено – мертва вона. Коли ж діва-амазонка знайде в собі стільки сили, щоб відкинути жіночу мрію про родинне щастя, – тоді вже вона вбила мужа в серці своєму.
Талестрис мовчки схиляє свою голову на плече Боризесові та соромливо спускає повіки. Скит усміхається їй, як дорослій дитині, і, як дитину, гладить свою здобич по злотистому волоссі. А Пан нагнувся над лукою, вирвав червоного маку – квітку пристрасті, уломив троянду та насмикав листя з темного дуба. Додав ще галузку оливи й запалив. Легенький димок, як ладан з вівтаря, звівся вгору, затягаючи двері яскині, мов прозора імла. І той тиміам торкнувся радістю всього довкола. Море притулилось до берега й лежить нерухоме. З корон дерев та з трави зачувся гармонійний шелест-шепіт: природа співає ладканку – епіталаму. В ній можна вчути наймення Гіменея[6], Талестрис і Боризесове, що сплітаються, мов трояндова галузка з листям дуба у Лановім віночку. То співають повітряно-прозорі, як кришталь, не людські голоси – хори соромливих гамадріад[7] та німф з гірських джерел. Це стихійні сили святкують на Таврійській землі перше людське весілля…
А з храму Артеміди обіймає задуманим поглядом Гіппія безкрає море, вершини, ліси й галявини. З прекрасних очей центавреси скапують сльози. Така це незвичайна для неї річ, що вона витирає щоки рукою й дивиться собі на пальці: чи це не кров? Але сльози – кров серця – прозора й безбарвна. Крізь неї можна бачити світ і життя, що пролітає все далі вперед, полишаючи сумні згадки про радісне минуле. Так: сльоза – кров серця, солона, як кров, бо ж як кров є вона, мов посвятна сіль, безкровна офіра на вівтарі життя…
Знає Гіппія: завтра відійде вона в далеку мандрівку – зрадила Талестрис свою богиню, а центавреса не сміє лишатись в країні, де сталася зрада. Відпускає її могутній Пан до далеких амазонок, що осіли за Колхідою, на річці Араксі, за горами, де прикований Промегей. Загнала їх туди скитська мста. І там, серед спалених начервоно скель, доживають вільні войовниці в безнадійнім бою за жіночу долю.