Туди піде Гіппія завтра. Віднесе вона статую зрадженої богині, а тепер, в цю останню ніч, п’є центавреса сумним поглядом чарівну красу коханого Понту Евксінського, що ледве мерехкотить срібними хвильками, неначе дихає крізь сон. І благає її серце у моря:
– Дай хоч пам’ятку мені на згадку про щасливі дні й дарунок шлюбний для посестри.
І море чує німе благання центавреси. Закипіло, набігло пінистими гребнями на берег. А з таємних глибин виринає повоз володаря морів – Посейдона, Хроносового сина. Б’ють копитами передніх ніг білі, як піна, морські Посейдонові коні, гадами вгинаються та виблискують їхні риб’ячою лускою вкриті хвости. Посейдон виступає з своєї перлової колесниці на берег, лишає свій урочистий провід – з нереїд та тритонів – й іде до скам’янілої від зачудовання Гіппії.
– Ось тобі на згадку! – подає бог моря центавресі величезну, як троянда рожеву, перлу. – Це – сльоза твого серця. Її повертає тобі вічний Евксін. Щоразу, як затужиш за ним, ця перла відгукнеться на тугу твою. В її переливчастих веселках побачиш все миле: і рідний твій край, і усміхнене море, і твою посестру Талестрис. Бачитимеш і далі мільйони нащадків елліна-скита й переможеної амазонки. Бачитимеш їхні малі радощі та їхні великі сльози.
Обернувся до печери, де спали молодята, і як шлюбний дарунок заткнув у землю в головах у Боризеса свій тризуб.
Від тих часів володарі з берегів Евксіну на знак «права водного й степового» давали володарям, собі підлеглим, що їм звіряли владу, срібний тризуб.
ЕКЛОГА[8]
Пливуть в лазурі ночі струмочки пахощів від прив’ялих гірських трав, кипарисів та вкритих тінню троянд. Достиглими овочами з садів гесперид зриваються в долину з неба і гасять в Понті Евксінському свою тугу по земському щастю. Відгуки далеких голосів линуть з таємниці ночі.
А може, ідуть вони ще з тих прадавніх часів, коли Таврія була частиною щасливої Аркадії та ще не відірвалась від улюбленої богами Еллади?
Місяць сповиває море опалевою імлою. Мрія стає дійсністю, а Земля – безжурною, як в дні юності світу.
– Таж все, що почалось, дозріє…
– І все, що зачалось, закінчується, – озивається старий Пан.
Зриває мигдалевий горішок, не кваплячись, обирає зелену лушпину, роздушує темними пальцями цятковану жилками світлу шкаралупку й виймає зерно: вкриту гнідим оксамитом мигдалину.
– А ми?.. А ти?.. – підносить з моря синеволосу голову Главк. Як шерех морем, перебігають його мінливим обличчям хвилі тривоги. Бентежиться життєва сила перед незрозумілою їй таємницею смерті.
– Помру, мабуть, і я. Атож! – без страху й жалю притакує Пан, зриваючи нову мигдалину. – Помру. Як вгасне радість в моєму серці. Бо ж без радості нема щастя. А життя є бажанням щастя.
І усміхається аркадійський бог. А від того ясного усміху червоними смугами розквітають палаючі маки між крейдяними шарами жовтих скель. Країна стає ще подібнішою до барвистої Еллади з поліхромією її святинь.
Здаля наближається тихий спів. Схиляється, мов стиглий лан подихом вітру. Повз невидних людським очам друзів, що століттями рахують своє планетне життя, суне людський провід коротковіких ефемерид. Нужденна одежа, босі ноги. Запрацьовані руки несуть, немов вогник власного життя, ледве блимаючий каганчик. Уста ж славлять співом Ягнятко, за яким ходять райськими садами ті, що чистими перейшли шляхи життя.
Легіони вигнанців, – те відомо Панові, – наслав цезар Траян до Таврії, щоб виривали з грудей херсонеських скель мармур на оздобу вічного Риму. Щовечора проходять тут вони, чий день належить цезареві, до печери папи Климента, щоб там вночі хвалити Бога. Сказано-бо їм: «Віддайте цезареві цезарево, Боже – Богові»…
Все то вже чув Пан, невидно підходячи до людей. Але ж про яке це Ягнятко співають, що він – з правіку охоронець отар, – його не знає?
Покинувши Главка, що морською синню розтанув у хвилях, подавсь Пан з людським походом:
– Мушу все знати про всіх ягнят!
Стежками, не стежками прямує Пан. Скрізь йому – дорога, де лиш стане його ратиця. Таж зненацька вщемило ногу нестерпною болістю. Клацнуло, мов зуби голодного звіра. Смикнув ратицею Пан – тримає її важке залізо. Міцною правицею, що й скелі крушить, зломив перешкоду. Таж мусив сісти на камені: так мучиво болить нога. Розглядався, не до болісті своєї прислухаючись, а шукаючи лихих тенет, поставлених людською рукою у ямі, вкритій галуззям.
– На звіра було настановлено! – крутить рогатою головою скотій бог. І не надивується людській вигадливості в нищенню живого, тій хижацькій жадобі – вбити всяким способом – і явно, й підступом, і без потреби.