І вже шукає волф зручної хвилі, щоб добру пораду князеві дати, мовляв, той дар посвятний слід принести в офіру Перунові. Аж попереду жерцевого впало слово князеве:
– Доволі буде нових гривен з цього срібла, – Обертає в руці монету з напівстертим написом: «Археонакт, архонт», – на них звелю свій образ вирити, на знак, що Таврійська земля цим сріблом мені чолом била.
І цей знак «права водного» – тризуб най на гривнах моїх буде. Ще й напис: «Володимир, а се його сребро».
Мовчки вислухала дружина князів наказ. Промовчав і волф. Лише старець пастух, мов рівня, до Володимира озивається:
– Добре, князю, вчиниш. Добре! – притакує, – Твій це скарб, твій! Вже-бо раз було дано таки твоїй землі цього тризуба, й ця тарча золота була вже в твоїм див-городі.
– Що і звідки знаєш??
А старий лише рукою помахає:
– А, я! Все знаю… А звідки? Таж я і тутешній, і давній, а це теж дивина неабияка.
– Так ти знав і про скарб? Чому ж не викопав раніше, як ми його здобули?
Дід покрутив пухнатою головою й знизав широким раменом:
– Ми – не берем. Ми даємо. Цей скарб тобі призначений.
Князь вступив до намету. Слуги підкладають шовкових подушок під голову князеві, під боки. В ногах ложа зложили викопаний скарб. А на ньому вмостився дід-пастух, улаштувався, немов дома. Ні знакам, ні морганням слуг не розуміє. Аж молодий дужий отрок сіпнув діда за пас. А з-під довгої дідової киреї об’явилась ратиця, мов у цапа.
– Лишіть! – розказав Володимир і махнув рукою слугам: – Ідіть!
Вже виступив з поклоном останній слуга з намету, а князеві все не йде з думки та дідова ратиця.
«Все, – каже, – знаю… І ми, – каже, – даємо лише… Велес? Бог?»
«Таж не інакше, – всміхається на княжу думку дід, – Невже ж ще й досі ти мене не пізнав? Чи, може, призабув аркадійського Пана? Еге ж, еге! Того самого, що в Акакесіоні свою святиню мав. Пан я… що отари стереже, що про звірову дбає, садів пильнує, бджолу благословляє. Ба і в боях не раз я в пригоді бував. Але сам ніколи зброї не діткнувся…»
Слухає князь у півдремлі. Немов чари на нього впали: не може поворушитись й мову неначе згубив. А Пан сріблом буйних кучерів білих, як руно густих, струснув, аж міцний ріг з них вимотався. Й відповідає на власні думки:
– Давні, прадавні згадки… Не забудеш! Ось перед очима стоять Гіганти першорожденці Матері Землі. Прийшли на прю з богами. В хаосі зарозумілої темноти своєї собі уроїли, що вони – великани, тож і рівні богам. А може – ще й дужчі! Й почали нагромаджувати гори. Оссу на Пеліон тягли! Це щоб до високостей небесних досягнути, а звідти богів скинути в безодню.
Отець наш Зевес блискавками велетнів обсипає. Креше небесний вогонь. А я бачу, що – зле! Всі пасовиська мені понищить, всі отари мої обездолить. Тож і вхопив я свою сурму: з мушлі вона, щоб лякати вовків, як занадто наблизяться до отар, – та як засурмлю! Аж гори й упали. І велетні мої, мов метка псів, – урозтіч… Ха-ха-ха! Ну, вже й попосміявся тоді я: не знать, аж де луна мій сміх відбила… й тепер мені весело про це згадати.
А по-друге… було те вже пізніше. Біля Марафона – знаєш, чей? – спробував я знов заграти, коли елліни з персами бились. От пустив я тоді персам страх! Погнав навперейми, на сурмі своїй приграваючи. Повіриш, князю, аж увесь Олімп здивувався!.. Але що тобі до того? – задививсь у далечінь своїх споминів могутній Пан, – Олімп… Там ще добре пам’ятали, як татко мій Гермес злякавсь моїх козячих ратиць, от як і ти перед хвилею. Тоді загорнув був мене, новонародженого, у заячу шкуру та й приніс на посвятну гору. А діва Атена не в ратицях, а в тій заячій шкурі лихий знак догляділа. Каже: це буде страхополох! – І сміх зібрав зашморгом дрібні зморшки коло Панових очей. – За Атеною ж іще й досі люде вважають зайців за моїх вістунів. Ані думки про те, що то лише Панів жарт, щоб з найполохливішим твором на людей жах посилати…
– Ну та вже годі про це. Знаю, що ти, князю, не з полохливих, – відогнав старець тіні спогадів і поклав свою руку на Володимирову, – Тож нині хочу тобі допомогти. Прихилю до тебе херсонесців без бою. Не хочу, щоб ти мав на собі кров, йдучи до святого хрещення.
Вельми дивується в духу Володимир. Не так тому, що Велес, сам себе поганським богом звучи, з ним по-товариському розмовляє, як тому, що з такою пошаною про християнське хрещення говорить. А Пан, мов на вже сказане слово, на князеву думку відповідає:
– Від старця побожного й благочестивого Климента знаю. Від християнського первосвященика. – І вказує очима на понадбережні скелі, що над морем стали темними тінями, – Он, он… З тих скель його лихі люди в море скинули. Від нього знаю про Пастиря Доброго, що сам офірним Агнцем був. Як же було мені, пастирському богові, його не полюбити? І з того часу йому служу, як вмію. От і до тебе заради його прийшов, щоб тебе від вчинку кривавого, від наміру злого відвернути. Не піднось, сину, насильницької руки на Анну, не проливай і крові добрих херсонесців. Стільки вже її пролито на твоїй землі! А скільки ще проллється! Аж доки ви не зрозумієте…