Ігумен благословив таріль з просфорою в руках Анастасія та великий келих з вином, що тримав перед ним брат Лука – економ.
По «возношенню панагії» після трапези «на підкреплення бренного тіла» слідувала євангельська «агапа» для зміцнення духа любові й милосердя. Ігумен узяв часточку «роздрібленої» пучками брата Спиридона просфори й передав таріль першому з «соборних старців», що з них складалась монастирська рада. Ті ж – з рук до рук передавали просфору далі, доки не дійшла до останнього з братів-послушників, жартома званих «слимаками». Так само – один по одному – всі напились з келиха. Ченці країни, що лише прокидалась з присмерку варварства, повторювали посвятний жест лицарів святого Грааля.
Монастирський день, власне, закінчився. Лишилось ще перед нічним відпочинком кожному переглянути своє сумління, щоб на цім «іспиті» доглядати: чи не притаїлось десь у куточку душі затінення, що затемнювало ясність монашого дня. Відбувалась «кульпа».
Чернець за ченцем проходив перед ігуменом, приклякнув і визнавав свої денні провини. Легкі, звичайно. З тяжких-бо розв’язувала тільки сповідь.
– Спізнився на молитву…
– Розлив оливу, доливаючи лампаду…
– Зломив свічку…
– Розбив старий жбан… – злітало тихо з монаших уст. Голова покірливо схилялась під благословляючою правицею ігуменовою:
– Бог простить, синцю!
– Да простить і помилує! – тихим хором щоразу приєднувались всі ченці, що стояли півколом.
Раптом міцний, кремезний юнак – брат Сергій – схилився аж до ніг Антонія. Не міг виринути з повені сліз, що залила йому серце й обличчя. Припав головою до білих небарвлених дощок підлоги, знищений душевною мукою.
– Отче! Нема наймення провині моїй. Не можу більше терпіти! – вибилось із плачу й зітхань Сергія: – Серце ж моє таке затверділе, шо з позавчора ношу в ньому ту провину свою…
Так. Аж від позавчора міг жити Сергій, маючи чорну пляму на душі! Ще-бо ранком того, тричі нещасливого дня бачив новик, як ігумен, по звичаю, власного рукою сам становив просфори й воду на віконця келій «затворників» лаврських, тих, що зажива самі себе замуровали, прагнули тяжкого «схимного подвигу» – мовчання й самоти. Опівдні, замітаючи доріжки між келіями братів, розсипаними близько одна від одної, але не споєними одним дахом, Сергій побачив, що просфора на віконці отця Арефти не діткнута. «Славою Ісусовою» окликнув затворника, таж отець Арефта не відповів: «Навіки слава» – тих одиноких слів, що міг їх вимовляти.
– У мене ж, – оскаржував себе Сергій, – раптом увійшов дух спокуси – дух лукавий і черевоугодний. Такий голод стиснув мені нутрощі мої, що годі було втриматись. І я… я взяв просфору отця Арефти і з’їв її…– ломив руками брат Сергій: – Обікрав чесного отця, – плакав далі, – обікрав, я – злодій мертвих!
Брат Сергій досить довго вже проживає в монастирі й знає: не діткнута на віконці затворницької келії просфора означає смерть схимника, що вже не потребує хліба земського. Таж найжахливішим було те, що дух спокуси не відступив від Сергія, лише глибше після того загніздився в серці новика. Знаючи-бо, що отець Арефта «преставився», Сергій затаїв це від свого отця ігумена.
– Для того, щоб і далі їсти хліб мертвого… Не годен я і за підніжжя ніг ваших бути! – плакав Сергій, звертаючись і до братії, – Але благаю тебе, отче, не вигонь мене! Дозволь до келії по блаженної пам’яті отця Арефти піти. Най там… замість нього… замолюватиму гріх свій! Перепрошатиму за кривду, що вчинив йому, погребіння його відтягнувши. І вам – знову вклонився братії земним поклоном, – і вам вчинив я кривду, бо ж вівцею шолудивою до вашої чесної отари втерся…
Чернецтво мовчки дивилось на Сергія. Страх перед такою нечуваною, блюзнірською провиною був на обличчях одних. На інших – здивування. Ще на інших – глибокий сум та співчуття до бідного грішника, якому помогти – не в їхніх силах.
Ігумен підніс свої ясні, як кришталеве джерело, очі. І довго, одного по одному проглядав своїх ченців. Немов бажав проникнути до дна в серця їхні. Аж дехто облився пурпуром рум’янця:
– Невже ж бо отець ігумен і мене вважає здібним на такий чин?