Й подався до байраку між пагорбами, порослими лісом, як в первозданій пустині. Коли ж з мотичкою на рамені старий чернець дійшов до потока, сонце – сьогодні напрочуд палке – вже позливало діамантове намисто роси. Лиш в глибокому затінку ще мерехкотіли краплини на листях мальв та срібним порохом огортали оксамитові сіро-зеленаві ведмежі вушка.
Спека розморила і Аліпія. Тіло потребувало й сну, й покріплення. Чернець перехрестився, нагнувся й зачерпнув жменю води з потічка. Була прозора, як скло, студена, мов крига. Напився, зірвав кілька стебел дикої м’яти, сів на зваленому, омшілому стовбурі й жував немов перцем заправлені м’ятні листки. Втяг у себе прохолодне, також ароматом м’яти й дикого тмину наповнене повітря, – й відчув, як втома розвіялась, немов хмара докучливого пороху. Коли ж його погляд впав на купу широкого, низького листя «подорожньої трави», що тулилась до самої ряси ченця, – думкою майнуло:
«Це – «підніжне»! Таке листя треба дати під край образа Христового воскресення. Барва гостра, жилки світлі… Нахиливсь, але зірвав скромну квіточку чебрика-материнки. Притулив на уста. «ї пахне ж! Яко кадило перед тобою, Господи!..»
Наповнював очі й інші змисли красою цього «клаптика Раю». Раю… Бо ж що б не робив, куди б не йшов Аліпій, – ніколи не міг цілком відірватись думкою від Раю. Божий Рай світив йому ясніше за світло світу людського.
І тепер знову й знову згадав, що саме в такім чудовім байраці покійниця матуся – вічне світло най їй світить – йому, маленькому, про квіти небесні розповідала, що лілеями рожевими й блакитними під деревами з плодами золотими розквітали. А на тих деревах птахи з головами людськими предивними піснями Господа прославляли. І було в тім Раю… – радісна усмішка освітила бліде Аліпієве обличчя, але враз воно стало поважним: болісний стогін, десь дуже близько в кущах буйної бузини прорвався таким стражданням, що всі уяви дитячого раю раптом зникли. «Райська долина» враз потьмарилась, стала пустинею.
Аліпій звівся. Пильно поглянув на давньоколишню дерев’яну галерейку, що спокійно-лагідним завмерлим рухом зв’язувала перегорки над потічком, де урвався колись «камінь нерукосічний від гори несікомої» й над криницею преподобного Антонія ліг. Справді, гущавина кущів під галерійкою наче аж тремтіла від того жалісного стогнання. Чернець швидко підійшов до чагарнику, розвив руками галуззя, розділив, мов пасмо сплутаного волосся. Обличчям уткнувшись в траву, лежала там велика чоловіча постать. Була така пужна! Майже нага, в лахах, що давно втратили вигляд людської одежі. Правдивий замізерований зазнайбіда!
Аліпій обережно діткнувся рукою кощавого рамена. Людина підвела голову й сперлась на руки, як звір на передні лапи.
– Не-чис-тий!.. Ва-ра! – проскреготав голос, подібний на рипіння осики в хуртовину.
Чернець стуг, невільно відсмикнув руку й вчув, як по розігрітій спині протягло холодом. Лише чував та читав у Святім Письмі про лепрозних, живих не бачив ніколи. І тепер не знав, що скувало його на мить ледяними путами: жах перед страшною неміччю, що бачить її на власні очі, чи болісний стис серця над живою ще людиною – образом Божим, діткнутим такою грізною бідою?
Перехрестив недужого, нагнувся над ним і обережно підвів, намагаючись не вчинити болю висхлому тілу. Довів до великого каменя, посадив, а сам набрав у пригорщі води з «криниці преподобного Антонія». Потім запашним віхтиком з материнки, в ту ж воду змоченим, обтер хворому уста й ціле обличчя. Мідяні плями над бровами трандуватого, торкнені немов білуватим мохом плісені, не викликали у Аліпія ні жаху, ні огиди. Лише думку: «Але ж як і чим помогти?» Тепер тільки промовив:
– Мир з тобою, брате! Надійся. Велика є милість Господня.
Трандуватий вп’явся гарячковим поглядом каправих, закривавлених очей в бліде обличчя ченця. Здавалось, був не так зворушений, як здивований.
– Не тікаєш?.. Торкаєшся? Мене?
Й раптом впав обличчям на землю. Не знаходив більше слів. Виливав у німих сльозах тугу по людському слову, що гнітила його більше за болість.
Мідяний голос лаврських дзвонів послав і в долину свій побожний спів. Й на тлі того лагідного співу рвалися непов’язані слова лепрозного, що пробував згадати людську мову, так давно не вживану. Оповідав.
Радослав він. Півсередульший син. Батьків багатих, з роду торговельного. На поторжа їздив. Крами заморські возив. У Царгороді бував, хутра куньї й соболів темних, намороззю-сивиною гаптованих, шляхом з варяг у греки доправляв…
Як вода – здоровий, як земля – багатий був Радослав. Все велось йому: як з води виростало. І раптом – пеня вкинулась. Згорів дім і подвір’я. В домі згоріло двоє діток-недолітків. Двоє, як очей в голові, було! Дружина – красуня кохана, господиня розшафна, помічниця розумна – з горя розум стратила. З урвища в прірву кинулась. І все пішло з димом: добробут, спокій, родина, щастя… А далі… хуртовина кораблі з крамом у морі розметала. Валку, що сухоніж твердим шляхом ішла, степовий ворог знищив до пня. А коли вже лишилось всього добра тільки сама душа в тілі – розшматана й вщерть попечена – впала на Радослава проказа. Гірша за смерть, тяжча за пекло саме. Та нині вже й оморок на серце впав і світ Божий гасне…